Я стискаю коліна так міцно, ніби боюся розсипатися на шматки. У старому бабусиному будинку тихо — лише вітер шарудить за вікном і десь далеко гавкає собака. Телефон поруч знову спалахує, але я навіть не дивлюся на екран. Бо знаю, хто телефонує.
— Не дзвони… — шепочу, ковтаючи сльози.
Якщо почую його голос, я не витримаю. Знову повірю, що ще не пізно. Знову захочу повернутися, сховатися у його обіймах і зробити вигляд, ніби нічого не сталося.
Але є речі, які сильніші за наші бажання.
Тому я сиджу тут. Сама. У будинку, де давно ніхто не живе. І намагаюся переконати себе, що втекти було єдиним правильним рішенням… навіть якщо після цього дороги назад, здається, більше не існує.