Вночі нарешті дописала розділ "Обома душами". Інгрід розносить Августуса чітко, методично і в усіх на очах. А Ерікскальд вперше відчув, що не сам. Що поруч та, яка його приймає. І він сам себе приймає. Він поглянув на себе очима дружини. І не побачив там стаху чи огиди. Бо ці відчуття були його власні. Не її. Інгрід виграла поєдинок на засідання своїм розумом, а не почуттями. Доказами, фактами та прямим викриттям маніпуляцій. 

Ерікскальд, цей шматок льодини, нарешті допетрав що до чого і склав у голові два плюс два. Він зважився зізнатися їй. У своїх почуттях.

І кінець розділу "Обома душами" - це прелюдія до наступного розділу. Вже готую його. Нарешті виправдаю позначку 18+ на цій історії.

- Ти мала б знати, що татуювання - на все життя.
- Та ти що? Не може цього бути? Ти серйозно зараз? - іронія з її вуст звучала для мене солодко, хоч вона і не здогадувалась про це. 
- Так, Інгрід. І ще ти маєш знати одну важливу річ, - я підійшов геть близько. Впер руку в стовбур прямо над її плечем, - Я збираюсь вкрити поцілунками кожну частину твого тіла. Кожен візерунок. І не тільки. Хочу, щоб ти носила на собі не тільки мої татуювання, а й мої поцілунки. Все життя. - я повільно нахилився до її збентеженого обличчя, провів пальцями по щоці. - Я кохаю тебе, Інгрід. Давно. І безповоротно. Ще з першої нашої ночі, коли я втік, як бовдур, бо пітьма рвалась на волю. Мій морок зрозумів все раніше за голову...Пітьма визнала тебе своєю хазяйкою, Інгрід. І я, здається, теж. Я кохаю тебе обома своїми душами...