Розділ "Обіцяна Князю" - це моя римська імперія. І я ще змусила себе повирізати деякі записи пані Луцієн, бо розділ вийшов надто великим. Але в наступних частинах книги вони ще згадаються. Так от - я ридала. І так, я пишу це після кожного важкого розділу, але цей. Він інший. У ньому надто багато мене. 

І я не про досвід чи саму історію. Ні. Я про емоції. Про перше кохання. Про той щемливий трепет. Про втрату близької людини. Про материнство. Це все мені близьке. Мабуть, тому при написанні історії пані Луцієн мене так розмотало.

Та тепер Інгрід знає таємницю походження свого чоловіка. Вона побачила паралелі між власною історією та історією його матері. І вона вирішує стати поруч зі своїм чоловіком. Не жаліти його, не рятувати. Бросто бути поруч. А це набагато глибше. У наступних розділах якраз покажу це. Інгрід зробить це красиво. І так, щоб усі бачили. Вона не уміє тихо. 

Мені дуже цікаво, як ви відчули цей розділ? Що з історії Луцієн відгукнулось вам найбільше?