Після написання останніх розділів я раптом зловила себе на думці, що історія Інгрід для мене набагато особистіша, ніж здається на перший погляд.

Я завжди жила з дивним відчуттям, що я не така, як усі. І я зараз не про якісь особливі здібності, таланти чи обраність. Ні. Навпаки - це дуже буденне відчуття. Воно з'являється, коли приходиш у нову компанію і ніби намагаєшся влитися, але всередині щось постійно насторожено шепоче: "Ти тут чужа".

Коли після розмови раптом починаєш прокручувати в голові свій жарт і думаєш: "Мабуть, це було недоречно". Коли надягаєш маску людини, яка знає, як правильно поводитися, як правильно говорити, як правильно реагувати. А потім приходиш додому і відчуваєш втому не від роботи, а від того, що цілий день намагалася бути "нормальною".

Довгий час мені здавалося, що це слабкість. Що є якісь "правильні люди", які легко знаходять спільну мову, легко вписуються в колектив, легко почуваються своїми. А є я - з вічним відчуттям, що десь помиляюся у власній інструкції до життя.

І саме тому мені так боляче писався момент, де Інгрід зізнається: "У мене немає вовчиці. І ніколи не було." "Народитися у родині перевертнів і виявитися… не такою." Бо справа ж не у вовчиці.

Насправді справа в тому відчутті, коли навколо всі ніби знають, як треба жити, а ти - ні. Коли здається, що всі отримали якусь важливу частину себе, а тобі забули видати інструкцію.

І тут поруч з нею опиняється Ерік - людина, яка теж усе життя ховала свою інакшість. Він буквально носить на собі сліди того, що не схожий на інших. І що робить його перша реакція? Не жалість. Не повчання. Він просто каже:

"Ви не зламана."

"Я й не починав. Просто констатую факт."

І, чесно кажучи, мені здається, це одна з найважливіших фраз у книзі. Бо ми дуже часто називаємо свої особливості слабкостями. Сором'язливість. Дивний гумор. Надмірну емоційність. Замкнутість. Незручність у спілкуванні. Відчуття, що ти не вписуєшся у шаблон. А потім раптом виявляється, що саме ці речі й роблять нас нами.

Всі ми - не такі, як усі. Просто хтось навчився це приховувати краще за інших. Іноді наша інакшість - це не тріщина. Іноді це точка опори. Те місце, з якого ми ростемо, думаємо, пишемо, любимо, помиляємося і зрештою знаходимо своїх людей.

Можливо, саме тому мені так подобається те, що відбувається зараз між Інгрід та Ерікскальдом. Вони обидва вважають себе "неправильними". Вона - перевертень без вовчиці. Він - перевертень із чимось значно страшнішим за вовка. І парадокс у тому, що саме ця інакшість дозволяє їм зрозуміти одне одного краще, ніж будь-які ідеальні люди навколо.

Тому якщо ви колись відчували себе "не такими" - знайте: ви точно не одні.

І, можливо, саме те, що сьогодні здається вашою слабкістю, одного дня стане тим, за що вас полюблять, зрозуміють або завдяки чому ви самі нарешті приймете себе.

Бо інакшість - це не помилка в конструкції людини.

Це її справжня форма.

Обіймаю всіх "не таких". Я з вами))