Розглядаючи ще кілька варіантів жіночої та чоловічої адаптації, Патіссон іде далі. Її погляд зупиняється на куті стіни: за важкою шторою видніється відблиск, схожий на світло від фотографії, відсуває тканину – і під променем світла відкривається старий чорно-білий портрет. Жінка з глибокими очима і коштовними сережками здається дивиться крізь час, торкаючись тіней минулого й сяйва прийдешнього.

— А хто це? — запитує вона, не в змозі відірватися від знімка.

Ніно підходить ближче й на мить замовкає. У його голосі з’являється дивна, майже гірка ніжність:

— Це була велика модель. Муза мого діда. Заради неї він створював найкращі колекції. Вона… — голос тремтить. — Трагічно загинула. Автокатастрофа. Після цього дід зламався, замкнувся в собі, вже не міг створювати нове. Тоді він передав справу моєму батькові. Але ненадовго: батько розумів, що ця сфера – не його стихія. Урешті все перейшло до мене.