Історія Вероніки і Максима починає набирати обертів.

Я залетіла в кабінет як ураган. Усе. Мій залізобетонний професіоналізм, який я вирощувала роками, просто тріснув по швах. Мене всю трясло від гніву, а пальці стискалися в кулаки так, що аж суглоби біліли.

​— Ви при своєму розумі, Максиме Валерійовичу?! Чи ви вирішили, що якщо купили цей клуб, то можете одним розчерком пера перетворити його на концтабір і запровадити кріпацтво?! — я майже виплюнула ці слова, з розмаху кидаючи на його глянцевий стіл підписаний ним новий статут і графік штрафів.

​Максим навіть оком не моргнув. Він повільно закрив свій ноутбук і підвів на мене погляд. Оцей його фірмовий, холодний і зверхній вираз обличчя діяв на мене як відро бензину, вилите в багаття. Бездоганний сірий костюм, розстебнутий верхній ґудзик сорочки й аромат парфумів із нотами тютюну та шкіри — усе в ньому кричало про те, що він вважає себе одноосібним власником не лише клубу, а й мого повітря.

​— Вероніко, ти береги не попутала? — його голос був тихим, низьким, але від цієї його раптової хрипоти повітря в кімнаті наче замерзло. — Понизь тон. Я не звик, щоб підлеглі кричали в моєму кабінеті.

​— А я не звикла, щоб моєю роботою керував дилетант! — я підлетіла до столу й з силою вдарила по ньому долонями, нахиляючись так близько, що бачила, як звузилися його зіниці. — Ви за один день перекреслили все, що ми будували роками! Ви урізаєте премії, запроваджуєте дурні ревізії й вимагаєте, щоб ми  посміхалися клієнтам, поки ви набиваєте кишені нашими зусиллями?! Ви не бізнесмен, ви просто самодур, який руйнує готовий бренд!

​Максим повільно підвівся. Потужно, наче хижак, який вирішив, що гра закінчена. Він вирос переді мною, миттєво заблокувавши мені світло своєю широкою фігурою.

​— Нова стратегія клубу затверджена, Вероніко. І ти будеш виконувати її, як миленька. Бо альтернативи у тебе немає, — вицідив він, і кожне слово було як удар під дих.

​— Альтернатива є завжди, — я зухвало усміхнулася йому прямо в обличчя. — Ви можете мене звільнити. Ой, зачекайте... Не можете. Пункт 4.2 договору купівлі-продажу клубу. Попередній власник виставив чітку умову: протягом року — жодних звільнень персоналу, крім як за власним бажанням. Ви підписали це, Дорошенко. Так що ваші нові правила можете згорнути в трубочку і...

​Я не встигла договорити.

​Максим зробив стрімкий крок навколо столу. Його рука залізною хваткою вчепилася в моє передпліччя, і він одним ривком штовхнув мене назад. Спина з глухим ударом зустрілася з холодною стіною кабінету. Я навіть вдихнути не встигла, як він просто вмурував мене в цю стіну, перекриваючи будь-який шлях до втечі.

​Його права рука з усього маху вгатила в стіну прямо біля мого вуха, а ліва перехопила мої зап'ястя, фіксуючи їх над головою.

​Простір зник. Кисень закінчився.

​— Ти страх втратала, дівчинко?! — прошипів він мені прямо в губи. Його гарячий, шалений подих обпікав мені шкіру. Очі Максима стали зовсім темними від дикого, неконтрольованого гніву. — Ти думаєш, цей папірець тебе врятує?! Думаєш, якщо я не можу тебе звільнити, то ти маєш право відкривати свій рот на мене?!

​Моє серце калатало десь у горлі, груди важко, високо здіймалися, практично втискаючись у його міцний торс. На такій відстані між нами летіли не просто іскри — це була суцільна пожежа. Це був чистий гнів, змішаний із чимось настільки диким і первісним, що всередині все стислося в тугий, гарячий вузол. Мені хотілося вирватися, ударити його й водночас... податися назустріч цій божевільній напрузі.

​— Мені не треба рятуватися від тебе, — прошепотіла я, виклично дивлячись прямо в його скажені очі. — Я знаю цей клуб напам'ять. А ти без мене — просто мужик із грошима, який за два дні втратить усіх VIP-клієнтів. Так що терпи мене, Дорошенко. Цілий рік. Якщо мізків вистачить.

​Його погляд на секунду опустився на мої губи, і я почула, як судомно, рвано збилося його дихання. Хватка на моїх руках стислася ще сильніше. Ми обоє стояли на самому краю прірви, і повітря між нами буквально тріщало від напруги.