Такого я ще не робила. Ловіть класну можливість прочитати мою найзапальнішу історію за найнижчою ціною! 


 

— Соня.  Сідай у машину.

Я повернула голову і побачила, що це був Макс. Старший брат Влада, якого я боялась просто до чортиків. Щось було в тому хлопці такого, від чого кров холола в жилах. Він навіть, коли мовчав, наводив на мене жах. А коли говорив, то в кожному ідеально підібраному слові читався авторитаризм. 

— Іди геть! — вигукнула я, навіть не повернувши голови. Сльози з новою силою застелили очі. — Залиште мене всі в спокої!

— Ти вся мокра. На вулиці плюс пʼятнадцять, ти захворієш. Сідай, я відвезу тебе додому.

Я зупинилася і різко повернулася до нього. Моє обличчя горіло, попри льодяний дощ, що продовжував лити, як з відра. 

— Я нікуди з тобою не поїду! Ти такий самий, як він! Ви однакові! Ви думаєте, що можете розпоряджатися людьми, як своєю власністю!  — я кричала, зриваючи голос.

Макс не відповів. Секунду він просто дивився на мене своїми крижаними очима, а потім заглушив мотор. Двері відчинилися, він вийшов під дощ і наближався до мене. Ідеально випрасувана чорна сорочка, до міліметру вкладене бездоганне волосся, все намокло одразу від стовпа води, що падав на нас з неба. Він зробив крок до мене, і я злякано відступила. Він здавався величезним та збіса злим на мене, від чого мені стало ще більш лячно. 

— Сідай. В машину. Зараз же, — він робив паузу між кожним словом, від чого його низький голос звучав, як крига. Його погляд різав мене, а я врешті просто не могла поворухнутись від заціпеніння. Макс простягнув до мене руку і обережно взяв за лікоть. 

— Ні! Не чіпай мене! — я кинулася на нього з кулаками. Я гемселила його кулаками в груди, в плечі, кричала, наче переді мною був Влад,  а він стояв непорушно, немов гора і мовчки терпів. — Ненавиджу! Всіх чоловіків! Ненавиджу! 

Він перехопив мої зап’ястя однією рукою, здавалось, зовсім без зусиль, але так міцно, що я не могла поворухнутися. 

— Досить! — гаркнув він. — Я не знаю, що між вами сталося, Соня, — промовив він, нахиляючись до мого обличчя так близько, що я відчула запах його парфумів. — І мені байдуже. Але ти зараз сядеш у це авто. Добровільно чи ні. Якщо доведеться, я затягну тебе туди силоміць. Обирай.

Я дивилася на нього, важко дихаючи. Його обличчя було зовсім близько і на ньому не читалась жодна емоція. Зрозуміти цього чоловіка можна хіба що аналізуючи слова. Мої сили раптово закінчилися. Весь біль та агресія, що не давали мені спокою останню годину перетворились на камінь в ногах і неймовірну втому. 

— Ні... — прошепотіла я, але мій голос був ледь чутним.

Світ почав пливти перед очима. Асфальт під ногами почав танути, вогні ліхтарів більше не здавались такими яскравими, краплі дощу я більше не відчувала на власному тілі, повністю поєднавшись зі стихією. Я відчула, як його рука, що тримала мої зап'ястя, стала моєю єдиною опорою, але й вона стрімко зникала. За секунду, моя голова почала крутитися, а тіло зраджувало і не слухалось.  Останнє, що я пам’ятаю — це теплі обійми його сильних рук, дотик його долоні до моєї щоки та темряву, яка поглинула мене надто швидко, ніж я могла усвідомити, що відбувається…

Брат мого колишнього: ніч під забороною