Серед карпатських гір, де тумани ховають стародавні таємниці, а дзвони дерев'яних церков торкаються самого неба, доля зводить двох людей із зовсім різних світів.
Це історія про кохання, яке не мало статися. Про віру, що проходить крізь випробування. Про вибір серця, сильніший за страх, чужі очікування й навіть саму долю.
Іноді одна людина здатна змінити цілий світ. А іноді — стати відповіддю на всі молитви.

"Очі кольору неба" 

Гнідий кінь за парканом тихо переступив з ноги на ногу. Підкова глухо цокнула об камінь, розбиваючи заціпеніння хвилини, ніби хтось невидимий провів смичком по натягнутій струні.

Хлопець дивився на неї з висоти сідла, затамувавши подих. Його світлі очі повільно ковзали по лінії її плечей, тонкій шиї й босих ногах, що стояли в густій теплій траві. Від цього погляду по шкірі пробіг легкий, незрозумілий трепет.— Доброг

о дня, — голос хлопця пролунав м'яко, з ледь помітною, майже іронічною ноткою. — Ти... справді збираєшся їхати верхи в довгій сукні? І босоніж?

Анна навіть не повернулася до нього повністю. Лише сильніше потягнула шкіряний ремінець, затягуючи вузол на спині Мари. Пальці відчули соковите тепло лепехи крізь полотно.

— Тільки не кажи, що це дивно, — перебила вона, впевнено поправляючи важкі пакунки. — Я й так постійно це чую від людей.

Анна миттєво напружилася.

— Обережно! Вона кусається.

Вона була впевнена, що Мара зараз притисне вуха або вискалить зуби, як робила з усіма чужими. Але кобила лише тихо зафурчала й довірливо ткнулася мокрою ніздрею в його долоню.

— Я забрав, — спокійно сказав Арсен.

Він підняв руку.

На довгій чистій долоні лежав великий зелений реп'ях, який щойно заплутався в густій гриві. Пальці хлопця тримали колючку з дивною обережністю, ніби це був не бур'ян, а щось крихке й важливе.

Анна на мить завмерла, дивлячись на цю просту картину. До щік підступило ледь помітне тепло.

Вона вирівняла спину, обтрушуючи руки від сухої м'яти. Тиша між ними стала ще густішою, майже відчутною.

— Ми їдемо... — промовила вона, переводячи погляд на лісову стежку.

Арсен знову уважно оглянув її постать, затримавшись поглядом на розпатланому вітром волоссі.

— Ти справді так їдеш? — перепитав він, ніби досі не міг повірити власним очам.

— Так, — коротко відповіла Анна.

(Картинка клікабельна.)