Алекс припаркувала машину біля будинку Ніка й сама не розуміла, чому приїхала сюди. Майже сім годин у дорозі — заради чого?

Чи буде він вдома? Чи взагалі зрадіє її появі? І як пояснити свій приїзд? Сказати, що просто проїжджала повз — звучало абсурдно. Між її домом і будинком Ніка — сім годин шляху.

Алекс відчула, як всередині наростає тривога. Зараз вона виглядала як божевільна сталкерка, яка переслідує свою жертву. Від цієї думки стало гидко.

Одна частина її благала повернутися назад. Інша — змушувала залишитися й постукати у двері.

Просидівши в машині більше години, Алекс нарешті зважила всі «за» і «проти» та вийшла. Сніг сипав густими пластівцями, вітер пронизував до кісток. Вона тремтіла — від холоду чи від напруги, вже й сама не розуміла.

Швидкими кроками вона підійшла до дверей і постукала. Голосно. Так, щоб не залишити собі шансу втекти.

Минуло кілька хвилин.

У вітальні спалахнуло світло, і двері відчинилися.

Алекс уже прокручувала в голові, що скаже… але слова застрягли в горлі.

Перед нею стояв не Нік.

Це була блондинка з яскраво-блакитними очима. Вона здивовано дивилася на Алекс, ніби на несподіваного привида з минулого.

Між ними зависла незручна тиша.

Кілька секунд, які здалися вічністю.

— Я… я, мабуть, піду, — тихо сказала Алекс і різко розвернулася, готова втекти.

— Зачекай, будь ласка, — почувся м’який голос за спиною. — Заходь у будинок. Ти, мабуть, Алекс?

Вона завмерла.

— Я Джекі… дівчина Ніка.

Світ ніби хитнувся.

— Чорт… — ледь чутно видихнула Алекс.

Продовження тут