Вітаю, мої любі читачі!)

Не знаю чому, але іноді мене дуже тягне написати про життя в нашій українській провінції) Просто насолоджуюся цим! Хто зараз читає мою новинку, добре про це знає) Хочеться розповісти про цей зовсім інший ритм, спеціифіку роботи та життя, разом з читачами заглибитися в ці  чарівні миті, зазвичай не властиві великому місту. Тож заглядайте, якщо ще не читаєте)

Але сьогодні нагадаю про інший мій роман, але не менш цікавий та бентежливий. Ваажаю цю свою книжку однією з найкращих) Тож запрошую прочитати і вас!

Відчайдушне кохання

ФРАГМЕНТ

Стіл, два стільці, тапчан, шафа з теками та книгами, та ще з вузьким на декілька вішалок пеналом... На цьому все. На вікнах не штори, а жалюзі, підлога викладена плиткою, наче в операційній. Богдана вперше бачила настільки скромно, майже аскетично обставлений кабінет завідувача відділення. Та водночас він дуже пасував Гнатові.

Дана пропустила момент, коли стихнув шум води, та сіпнулася, побачивши в отворі дверей Горая. Вона не знала, як сама виглядала в цю мить, але Гнат вочевидь здивувався, заставши її в кабінеті. Щоправда, тривало це недовго. Його обличчя знову стало незадоволеним, як було завжди, коли вони зустрічалися. Ніби Дана — настирлива муха.

— Чого тобі? Щось трапилося? — промовив Горай, рухаючись до столу. Мокре волосся він зачесав назад, та і його смаглява шкіра трохи почервоніла.

— Там є душова? — поцікавилася Дана й закусила нижню губу. Навіщо вона про це запитала, дівчина й сама не знала. Від нервів з неї вічно усілякі дурниці вискакують.

Гнат підвів очі, схожі на туман. Зазвичай він ховав їх за повіками та прямими віями, а зараз, мабуть, не встиг.

«Гарні очі», — подумала здивована Богдана та видала чергову фразу, далеку від справи, з приводу якої прийшла:

— До речі, у сірого не п'ятдесят відтінків, як думають деякі, а двісті п'ятдесят.

Що вона городить?

«Туман» немов сколихнувся, коли Горай поцікавився:

— Ми про що зараз балакаємо? Ти щось... пропонуєш?

Невже вона сказала щось таке, що змусило Гната подумати, ніби Дана...

Вона сердито похитала головою.

— Я нічого не пропоную. Взагалі-то я говорила про очі. Вони ж у вас сірі, ось я і... — Горай підійняв брови, потім насупився, та поки що не промовив ані слова. Невже вона змусила Гната добирати слів? Хоча, краще нехай на цю тему мовчить. — У мене тут… Я заяву принесла. — Богдана кинулася до столу. — Тут потрібен ваш підпис.

Горай прочитав її заяву двічі й тільки після цього коротко розписався в потрібному місці.

— Як працюється? — запитав з таким виглядом, що Дана знову відчула себе мухою. Їй одразу захотілося звідси піти. А ще краще — втекти. Вона б взагалі до цього кабінету не заходила, якби не дещо, про що вона хотіла дізнатися.

— Непогано. Я хотіла сказати, що все нормально. Проте могло б бути й краще.

— Припиняй говорити загадками, Медуниця. Розповідай, що там у тебе трапилося.

— Нічого особливого, крім того, що я нікого тут не знаю. Мені що, ходити по відділеннях і розповідати, хто я така й що тут роблю? — Скептичний погляд Гната змусив її додати: — Я розумію, що хтось може пам'ятати мене ще за першого пришестя...

— Влучно, — вставив слово Горай, але Богдану вже понесло. Вона навіть простягнула вперед руку, немов збиралася зупинити завідувача хірургічного відділення та виконувача обов'язки головного лікаря в одній особі.

— Дайте договорити. Це ви поцікавилися, як працюється, а я усього лише відповідаю.

— Тоді сідай, давай-но, якщо вже розмова довга. У мене операція двогодинна була. Хочу ноги простягнути.

— Пізніше простягнете. У вас тут якісь збори трапляються? П'ятихвилинки хоча б. Взяли б, та й представили нового ординатора.

— Гадаєш?

— А хіба це не природно? Минулого разу... — Ні, про старі події краще не казати. — Загалом, вважаю це виправданою практикою. Часом в приймальному покої ніколи з'ясовувати, як кого звуть, і що він тут робить.

— Часом в приймальному покої не до церемоній. Є лікар і медичні сестри різного рангу. І кожен знає, що йому робити. До того ж я намагаюся не відволікати медперсонал від виконання своїх обов’язків без важливих причин. Щось іще?

Відповідно, вона, Дана, причина не важлива. Гаразд.

— Так, є ще дещо. Чому ви мене не попередили, що тут працює Таміла Горай? Вранці ми обидві потрапили в не надто зручну ситуацію.

— Ти їй нагрубіянила? Образила?

Так ось що він про неї думає?!

— Чому одразу я? А може це вона мене?

— Тому, що Міла просто не здатна нікому нагрубіянити.

Взагалі-то Дана теж так вважала, але раніше ж вона цього не знала. Та й з Гнатом погоджуватися без потреби не збиралася.

— Ніхто нікому не грубіянив. У нас, можна сказати, перемир'я. Однак не тільки я, але й ваша Міла відчула себе незручно, коли ми зіткнулися прямо в коридорі.

Про те, що дівчина мало не розплакалась, Дана вирішила промовчати. Без цього зрозуміло, кого визнають в цьому винною.

— До чи після того, як вона до мене приходила? — з очевидним хвилюванням за невістку поцікавився Гнат.

— До, природно. Інакше вона була б в курсі, що я стирчу внизу. Ви ж попередили її про мене?

— Так, я розмовляв з Мілою на цю тему минулого тижня. Сьогодні вранці я лише повідомив Тамілі, що ти вже тут. А ось вона промовчала, що ви встигли перемовитися словом. Чому?

— Ви у мене цікавитеся?

— Думки вголос. Поговорили, і поговорили. Можеш йти працювати, — Горай сів за стіл і відкинувся на спинку стільця.

— Піду, як тільки скажете, чому ж мене про Тамілу не попередили.

— Уперта, так?

— Так, — з викликом в голосі відповіла Богдана. Безумовно, вона потребувала цієї роботи, але й сама лікарня в ній теж була зацікавлена. Зараз — так точно. Як тільки їй дадуть відповідь, вона негайно стане слухняною та виконавчою, щоб адміністрація не витрачала час на пошуки іншого лікаря. Та поки що…

— Щоб ти не повернула назад з половини дороги. Зізнайся, адже така можливість існувала? Наші лікарі й так останнім часом працювали у напруженому режимі. Одночасно звільнилися одразу два фахівці. Через поважні причини. Я не міг ризикувати.

Здається, цей чоловік готовий терпіти будь-кого, якщо це важливо для роботи. Навіть інтереси брата та його дружини трохи посунув у бік.

Дана замислилася. Прямо зараз вона не могла сказати, що відмовилася б від посади, знаючи, що дружина Колі майже кожен день буде маячити у неї перед очима. Але щось раціональне у підході Гната було. Тому Богдана кивнула, забрала підписану заяву, розвернулася та попрямувала до дверей. Але біля порога все ж висловила те, що крутилося на язиці:

— До речі, сірий колір пасує прагматикам та раціоналістам. Туманність, щоправда, досить сильно бентежить.

— Ми знову говоримо про мої очі? — пролунало з єхидством слідом.

— Цього разу про характер. Якщо щось, я — на місці, — Богдана відчинила двері.

Бережіть себе!

Софія