Вітаю!

Роман "Прокляття палацу Ковальських", — оновлено.

✨✨✨

— Лізо, прошу, не лізь у душу. Будь ласка!

Дівчина напроти кліпає і тихо просить:

— Ну не ображайся, ти на Віту. Ну характер у неї такий. Наче всі їй, щось винні. Ти вже мала звикнути...

— Все нормально, Ліз, ходімо.

Хочу оминути брюнетку, але вона раптом ловить мене за руку, і налякано питає:

— Ти, що не хочеш їхати? Чому? Невже нас чекає, щось погане? Кет, не мовчи... — тараторить вона.

Набираю повні легені повітря і одягаю чорні окуляри, аби заховати те, що всі не повинні бачити. Коли я серджуся, мої очі видають мене. В них спалахують вогняні іскорки, а я не хочу, аби це бачили сторонні.

— Лізо, ми сунемося туди, куди лізти не варто. І, звісно, нічого доброго від цього не слід очікувати.

— Кет, ти мене лякаєш, — великими очима дивиться на мене подруга.

Важко видихаю, поправляю рюкзак і таки оминаю брюнетку, відмахуючись.

— Я наміру не мала тебе лякати, Лізо. Ти спитала, я відповіла...

Прокляття палацу Ковальських

Обіймаю!❤️