А все починалося так добре...

Аліса накупила собі смаколиків на обід. Зізнайтесь, кому теж всього цього захотілось? ;)

В офіс я повернулася цілком задоволена. Поставила пакети на стіл і усміхнулася.

— Оце я зараз наїмся!

Я вдягла навушники, увімкнула на ноутбуці фільм і з насолодою вгризлася в шаурму. Смачна! Сир фрі виявився просто божественним, та й картопелька теж. Не кажучи вже про штрудель з лате.

Десь через годину двері кабінету відчинилися. Я саме неквапливо допивала лате й клацала щось у ноутбуці, роблячи вигляд дуже зайнятої людини. Погляд Артема миттєво зачепився за упаковки від їжі на столі.

— Ти що, з офісу виходила?!

Я невинно кліпнула очима.

— А що я мала вмерти з голоду через твою роботу? Ми так не домовлялися.

Обід скінчився, переходимо до сварок.

— А ви з першого разу все правильно робите, Владиславе Михайловичу? — спокійно запитала я, хоча всередині мене буквально трясло від образи. — Сама бездоганність? Ідеал?

Влад мовчки дивився на мене цим своїм холодним, сердитим поглядом.

— Люди помиляються — і це не катастрофа, — продовжила. — Так буває. Бо не у всіх виходить все одразу. Але принижувати людину за її помилки — це точно не про дорослість.

Я бачила, як Артем напружився, ніби вже чекав скандалу. Але мені було байдуже. Я не дозволю себе змішувати з брудом.

— Ви спочатку зі своїми образами розберіться, Владиславе Михайловичу, а потім вже іншим вказуйте, як жити.

Усе, довів бідолашну до сліз.

— Та пішли ви всі… — тихо прошепотіла.

Сльози все ж покотилися по щоках. Мене зачепили слова Влада. І річ була навіть не в роботі. Чорт з нею, з тією презентацією. Мене вбивало те, як Влад дивився на мене. Наче я якась дурна дитина, яку треба поставити на місце. Наче все, що я роблю — безглузда гра. І найгірше — інші, здається, теж так думали.

Ніхто не сприймав мене серйозно. Ні батько. Ні Артем. Ні Влад. Для них я була просто дівчинкою, яка загралася з глиною й не хоче дорослішати, брати відповідальність за своє життя. А я хотіла. Просто не так, як вони.

Я хотіла сама вирішувати, яким буде моє життя. Хотіла займатися тим, що люблю. Хотіла, щоб у мене вийшло. Хотіла, щоб у мене нарешті повірили. А замість цього мене намагалися зламати й переробити під щось «правильне». І від цього боліло так сильно, що хотілося або кричати, або втекти звідси кудись дуже далеко.

Читати: "Шалена для архітектора" 

Мої соцмережі: ТікТок та Інстаграм