Останній шлях до Арканару

Ліс поглинув їх, наче голодна паща. Тут не було ні снігу, ні морозної свіжості. Повітря просякло запахом гнилі та тліну — вони мов у яму провалилися. Густі крони заступали небо, а кривими стовбурами, венами повзли сухі ліани. Скверна тиснула на плечі, сковувала рухи, висла на пальцях липким павутинням. Коні нервово поводили вухами й здригалися від кожного шелесту. Що далі вони просувалися, то більше плуталися думки, а світ перед очима плив і двоївся.

Алій дістав із сумки флакон «Гіркого вартового». Зробивши кілька ковтків, він змочив ганчірку, прикрив нею обличчя й передав настоянку Лоріелю.

— Візьми, це від мороку та дурних видінь. На якийсь час зарадить.

— Ні птахів, ні звірини. Але ми тут не самі, — юнак наслідував його приклад, не ставлячи зайвих запитань.

— Я відчуваю. За нами стежать.

Їхні голоси звучали приглушено, тиша миттєво поглинала кожне слово.

Стежка вивела до роздоріжжя, а те, своєю чергою, розсипалося на десятки дрібних стежинок, непрохідних навіть для пішого.

— Щось водить нас колом…

У наступній главі "Алія. Сила Вогню"  https://booknet.ua/book/alyasila-vognyu-b415006