Іноді я просто заплющую очі. Не щоб відпочити, а щоб трохи втекти. Я уявляю інше життя — те, у якому зробила інші вибори, сказала інші слова, залишилася там, звідки колись пішла.

У цьому уявному світі все виглядає так, як я завжди хотіла. Тихіше, простіше, ближче до мене справжньої. Мені подобається ідеалізувати не для того, щоб обманювати себе, а щоб нагадувати собі, якою я могла б бути.

Можливо, це і є моя форма медитації: створювати картини в голові, дихати ними, знаходити спокій у тому, що ще не сталося.

І коли навколо стає надто шумно, коли важко або боляче, я повертаюся туди. У той вигаданий світ, де все зрозуміло. І навіть якщо він існує лише в моїй уяві, він рятує. Бо іноді уявне здатне заспокоїти краще, ніж реальність.

І, мабуть, саме там народжуються мої історії. З випадкового образу, уривка фрази, погляду незнайомця чи простого «а що, якби?..». Так з'являються герої, які починають жити власним життям, і світи, у які хочеться повертатися знову й знову.

Можливо, саме тому я пишу. Щоб ділитися цими світами з вами.