Оновлення Срібного ♥️

Я нервово смикаю рукою, намагаючись звільнитись, та він не відпускає. Міцно тримає, ніби боїться, що я зараз втечу.

— А що мені думати? - виривається у мене. - Ви мій бос. Ми не повинні були...

— І я прекрасно розумію, що не мав права так поводитись, - говорить тихіше. - Але коли ти поруч, в мене, схоже, остаточно відмовляють мізки.

Я кліпаю розгублено.

Невже я справді можу йому подобатись. Це дивно, адже я така... звичайна, чи що.

А він. Привабливіших чоловіків я ще не зустрічала в житті.

— Ви всім своїм помічницям таке говорите? - намагаюсь говорити грайливо, щоб хоч якось розрядити напруження між нами.

— У мене ще ніколи не було помічниці, - несміло усміхається.

— Ви не знаєте, як поводитись з помічницями?

— Здогадуюсь, але чомусь в мене це не виходить.

Він відпускає мою руку, але я не поспішаю відступати. Його слова звучать щиро і я вірю, що він не збирався зі мною гратись. Можливо Давид, як і я піддався хвилинній слабкості, не зміг втримати чоловічого єства.

Що тут казати, я теж винна. Підкорилась тілесному бажанню, забувши про реальний світ та обов'язки.

— Пропоную забути, і вважати це непорозумінням, - протягую йому руку для рукостискання.

— Не впевнений, чи вийде.

Давид огортає пальцями мою долоню, та замість того, щоб потиснути, підносить до губ та цілує, не відриваючи від мене уважного погляду.

Всі емоційні хвилювання вмить повертаються і мені здається, що ми знову у будинку, у чужій спальні.

— Прийдеться, - кажу сухо і висмикнувши руку з його захвату, обходжу його.

Зупиняюсь біля машини, і дочекавшись розблокування дверей, сідаю всередину, так ні разу і не глянувши на боса.

Їдемо мовчки і в напруженій тиші. Як би не хотілось, та я постійно згадую наш поцілунок і те, що витворяли його руки. Губи досі печуть від його поцілунків, а тіло пам’ятає кожен дотик. Особливо те, як впевнено він торкався мене, наче давно мав на це право.

І від цих думок стає соромно.

Я ж нормальна дівчина. Ніколи не кидалась чоловікам на шию. Тим більше босу, якого знаю лише декілька днів.

Тоді чому поруч із Давидом мені так важко мислити тверезо?

Машина плавно звертає на мою вулицю. І я з нетерпінням чекаю закінчення поїздки. Щоб вже якнайшвидше опинитись вдома, серед рідних стін, якнайдалі від чоловіка, який руйнує мій спокій.

Коли нарешті Давид тисне на гальма, я хапаюсь за ручку дверцят.

— Єво, - не дозволяє вийти, міцно огортає пальцями зап’ястя. Його голос занадто дзвінкий після довгої тиші.

Обертаюсь і зустрічаюся з очима заповненими темрявою. На мить здається, що він притягне до себе і продовжить те, що не завершив на об'єкті. Лише при думці про це важко ковтаю, картаючи себе за слабкість.

— До побачення, босе, - вичавлюю з себе, знайшовши крихту сил.

Його губи смикаються у ледь помітній усмішці.

— До побачення, - нарешті говорить та відпускає.

https://booknet.ua/reader/srbnii-ne-grai-z-mnoyu-b452323?c=4999372&p=1