Нічого особистого, або життя мінливе та бентежне

З лісу вибралось з десяток озброєних типів. Всі різнобарвно вдягнені, хтось у броні, хтось без неї – але всі з автоматами. І всі однаково смагляві, темноволосі та з вусиками. Мексиканці… Тьху ти, тобто ельдалонці.

– Буенас діас, грінго! – вишкірився один, неввічливо наставивши на мене ствола.
– Тебе мама не вчила, що правила поводження зі зброєю не дозволяють наставляти її на людей? – поцікавився я.
– Та ну? А як же я тебе тоді застрелю, мучачо?! – він хижо вишкірився своєю гнилозубою пащекою. – Кидай зброю і пішли з нами. У дона Еспозіто, гадаю, виникне до тебе кілька питань…

Дон Еспозіто був головою наркокартелю “Ла Нінья”. Іспанською (до якої дуже подібна мова ельдалонців) це слово означає “Дівчинка”, і це максимально тупа назва для міжнародної злочинної організації. Правда, так ще називався один з кораблів Колумба… Але звідки б про нього чули в цьому світі?

Хоча, може, й чули. Тема інших потраплянців досі не розкрита.

Він виглядав типово для свого народу – засмаглий, акуратні вусики, темне волосся зібране у хвіст. Темно-зелений камзол та нагладжена біла сорочка доповнювали образ, даючи зрозуміти, що перед вами не якийсь вуйко з полонини, а цілий дон. Ну, ви зрозуміли, дон? Бачив я вже таке, дон.

Він сидів за саморобним столом, зібраним з патронних ящиків, а я сидів навпроти нього. У бункері. Тому самому, який мав би бути порожнім та покинутим.

Намахали, скотиняки! Ніколи більше за таку роботу не візьмусь. Якщо виживу.

– Я взагалі терпляча людина, МакДугал, – почав він, вистукуючи пальцями по дереву якийсь ритм. – Я багато на що здатен заплющити очі. Наприклад, на те, що ти працюєш з цією свинею Ортегою…

Він зробив довгу, майже театральну паузу.

– Але цього разу ти привів ворогів просто до мене на поріг.

Біла смуга у житті Дзена різко скінчилась. Але йому не звикати))