Чи має право горор існувати під час війни?

Я завжди захоплювалася Стівеном Кінгом – його фантазією, витримкою та особливою здатністю залазити тобі під шкіру й залишатися там надовго після прочитання. І, як на мене, саме в оповіданнях та новелах найкраще видно його майстерність, бо за кілька десятків сторінок він уміє побудувати цілий світ у твоїй голові.

Одне з моїх улюблених його оповідань – про чорну пляму посеред озера. Я досі пам’ятаю те липке відчуття тривоги після прочитання. Пів року потому мені снилися кошмари. Але це було ще до війни. Тоді можна було сісти ввечері після університету, увімкнути лампу й узяти до рук улюблений горор просто для того, щоб трохи полоскотати собі нерви й відпочити від реальності.

А потім почалася війна. І раптом виявилося, що жахіття більше не потрібно шукати – воно саме живе поруч із нами. У новинах, у повітряних тривогах, у повідомленнях від близьких, у звичці автоматично перевіряти «куди летить».

І все ж парадоксально: люди не відвернулися від темних історій. Навпаки – багато хто почав ще більше занурюватися в true crime, у документальні історії про катастрофи, серійних убивць, трагедії та найтемніші сторінки людської природи. І я помічаю це навіть за собою. Мені більше не хочеться писати романтичні історії, як у підлітковому віці. Хочеться писати щось тривожне, щось дивне й страшне, щось, що виходить за межі звичного розуміння.

І, можливо, причина цього значно глибша, ніж здається. Психологи давно говорять про те, що людська психіка дивним чином тягнеться до контрольованого страху. Коли реальність стає хаотичною й небезпечною, мозок намагається знайти спосіб пережити тривогу хоча б у межах зрозумілого сценарію. Саме тому люди дивляться фільми жахів, читають true crime або занурюються в темні історії навіть у часи кризи. Вигаданий страх має початок і кінець. Його можна закрити разом із книжкою. Реальний – ні.

Є ще одна річ, про яку говорять дослідники травм: психіка постійно намагається осмислити те, що не вкладається в нормальне людське розуміння. І мистецтво – один із небагатьох способів зробити це без прямої розмови про власний біль. Можливо, саме тому після початку війни багатьох людей так сильно потягнуло до темних жанрів. Не тому, що їм подобається жорстокість. А тому, що горор дивно точно описує стан людини, яка живе у світі, де безпека перестала бути чимось гарантованим.

Відповідно, і я сама почала, мов дзеркало, відображати все, що відбувається довкола мене. І саме тут у мене як у авторки виникає внутрішній конфлікт. Чи маю я право транслювати нашу реальність навіть у такому завуальованому вигляді? Чи не стане історія, дія якої відбувається не десь у вигаданому американському містечку, а тут, у Києві, ще однією формою ретравматизації для людей, які й без того живуть у постійній напрузі?

Бо раніше горор завжди залишався на безпечній дистанції. Навіть коли Стівен Кінг писав про найтемніші сторони людської психіки, між читачем і жахом існувала межа. Події відбувалися десь далеко: у Флориді, у вигаданих містечках, у світах, які можна було закрити разом із книжкою. Але що робити, коли твоя реальність сама починає нагадувати поганий психологічний трилер? Коли сирени, тривожні новини й хронічне очікування небезпеки стають частиною повсякденності?

Іноді мені здається, що сучасний український горор уже не може бути таким, як раніше. Монстри змінилися. Тепер вони значно підступніші. Вони живуть не під ліжком, а всередині людини: у виснаженні, у тривозі, у страху відкрити новини зранку, у дивному відчутті провини за моменти нормального життя.

Але водночас саме мистецтво завжди було способом проговорити те, про що страшно говорити прямо. І, можливо, горор зараз виконує не лише розважальну функцію. Можливо, він став способом чесно показати, що відбувається з психікою людини під час довготривалого стресу. Способом визнати страх, а не вдавати, що його не існує.

Бо найстрашніші історії завжди були не про чудовиськ. Вони були про людей. Про те, як легко руйнується відчуття безпеки. Про те, як повільно змінюється свідомість під тиском страху. І, можливо, саме тому сьогодні темні жанри не зникають – навпаки, вони стають ближчими й зрозумілішими, ніж будь-коли раніше.

Та я досі не знаю відповіді на головні питання. Чи допомагають такі історії прожити страх – чи, навпаки, відкривають рани ще сильніше? Чи має право горор існувати під час війни, коли сама реальність іноді страшніша за будь-яку вигадку? І де проходить межа між чесною розмовою про страх і перетворенням чужого болю на естетику?

Мені справді цікаво, тому я продовжу досліджувати цю тему. А як це відчуваєте ви?

До речі, я почала писати психологічні горор-новели, тож якщо вам буде цікаво – потроху публікуватиму їх тут: https://booknet.ua/book/bez-svtla-b453298 Буду вдячна за фідбек.