Я поки писала 3 і 4 розділ, зрозуміла одну річ: у моїх героїв, здається, немає жодного шансу на нормальне знайомство.

Бо нормальні люди як знайомляться?

— Привіт, як тебе звати?
— Приємно познайомитись.

А в нас, звичайно:
Дощ.
Брудна вода.
Зіпсований одяг.
Гроші в обличчя.
І фраза: “Ціна є в усього”.

Романтика, безперечно. Дуже здорова атмосфера, я в курсі.

У цих розділах мені дуже хотілося показати не миле знайомство, а саме зіткнення. Елара й Адріан не планували зачепити одне одного, але, здається, вже зачепили. І дуже невчасно для обох.

Елара ще тримається. Поруч батьки, новий дім, академія, майбутня пекарня, усі ці розмови про “новий початок”.

Звучить красиво.

Але новий початок не стирає те, що вже сидить всередині.

І от вона нарешті ловить кілька секунд тиші під дощем. Просто стоїть. Дихає. Нікого не чіпає.

І тут з’являється Адріан Блеквуд.

Бо хто ще міг настільки красиво зіпсувати людині момент?

Він виходить із машини з таким виглядом, ніби це не він щойно облив її водою, а вона спеціально стала біля дороги, щоб ускладнити йому день.

А потім він дістає гроші.

І тут я дуже люблю Елару.

Бо вона не просто злиться. Вона розуміє, що для нього це звичний спосіб закрити ситуацію: гроші, компенсація, крапка.

А вона бере ці гроші тільки для того, щоб кинути їх назад.

І так, я пишалася нею в цю секунду.

Це було її “ні”. Її межа. Її спосіб сказати: мене не можна просто купити, заткнути або прибрати з дороги красивою купюрою.

І, здається, саме тоді Адріан уперше завис.

Не тому, що його принизили.
А тому, що вона не зіграла за його правилами.

Адріан у цих розділах — це взагалі окрема комедія з елементами психологічної катастрофи.

Стоїть, дивиться їй услід, думає про її погляд, її реакцію, її голос, а потім такий:

“Нічого не сталося.”

Звісно, Адріане. Абсолютно нічого. Просто ти вже подумки розібрав цю дівчину на деталі й досі робиш вигляд, що тобі байдуже.

Тео й Ліам у цій сцені — окрема любов. Вони буквально бачать, що він завис. А він, як справжній емоційно недоступний Блеквуд, стоїть на своєму:

“Це нічого.”

Ага. Віримо. Майже.

Потім 4 розділ.

Перший день Елари в академії.

І тут уже болить інакше.

Бо вчора вона ще могла кинути гроші Адріану в обличчя, а сьогодні стоїть у Нортгрейві й намагається не розсипатися від чужих поглядів, голосів і цього відчуття, що вона тут зайва.

Мені важливо було показати: Елара не слабка. Вона виснажена.

Це різні речі.

Людина може поставити на місце Адріана, але завмерти, коли на неї тисне натовп. Вона може бути сильною в одному моменті й розгубленою в іншому. І це не робить її слабшою.

А потім втручається Адріан.

Начебто молодець.

Начебто захистив.

Але це ж Адріан, тому нормально зробити він не міг.

Його фраза “Хіба така, як вона, взагалі варта твоєї уваги?” — це просто окремий вид допомоги, після якої людині потрібна ще одна допомога.

Дякую, Блеквуде. Дуже корисно. Сідай, два.

І найцікавіше, що він сам не до кінця розуміє, чому втрутився. Йому не байдуже, але визнати це навіть собі — занадто складно. Тому вмикається холод, сарказм і фрази, після яких хочеться кинути в нього ще одну купюру. Для профілактики.

Коротше, у цих розділах маємо:

Елару, яка намагається вижити в новому житті.
Адріана, який дуже старається робити вигляд, що йому байдуже.
Тео, який уже бачить проблему на горизонті.
Ліама, який додає кисню в цю драму.
Зака, якому хтось має пояснити, що “просто знайомлюсь” — це не універсальне виправдання.
І Нортгрейв, де психологічна стабільність, здається, не входить у навчальну програму.

А я як авторка вже знаю, що це тільки початок.

Тепер мені цікаво, що думаєте ви:

Що зачепило більше — сцена біля машини чи перший день Елари в академії?

І як вам Адріан у цих розділах: захисник, проблема чи захисник-проблема?

Додаю також ілюстрації для атмосфери.