Перша знижка на книгу "Шеф моєї мрії"

Доброго ранку, мої хороші!

Сьогодні діє перша знижка на завершену книгу "Шеф моєї мрії". Якщо ви ще не читали історію про Олександра Олександровича і до нестями закохану в нього Яну, то в вас тепер є нагода, придбати книгу зі знижкою.

Анотація до книги "Шеф моєї мрії "

Мене ніколи не цікавили однолітки, скільки себе пам'ятаю, я завжди мріяла про справжнього чоловіка. Дорослого, сильного і впливового. Такого, з яким я б могла почуватись маленькою слабкою дівчинкою, а не тягнути все на своїй шиї. Подруга вважає, що мені просто не вистачало батьківської уваги. Все можливо. Одного разу я побачила такого чоловіка в ресторані. Ковальов Олександр Олександрович - старший за мене на двадцять два роки, власник будівельної компанії. Я довго марила ним здалеку, бо чоловік був одружений , а для мене це табу. Поки якось не побачила в оголошенні, що в його компанію потрібні працівники. А ще, він нещодавно розлучився. Такої нагоди я втратити не могла. Тепер я зроблю все, щоб моя мрія здійснилася і щоб цей чоловік був моїм.
Пристрасно
Емоційно
Відверто
Бос і підлегла

Різниця у віці.

***

Зайшла на великий лікарняний балкон і вдихнула прохолодне повітря. Сьогодні на вулиці дійсно холодно. Недаремно Аліна казала одягнути куртку.  Застібнула жилетку до самої шиї і відійшла в самий кінець, до перил.  Дістала з кишені цигарку  і взяла її в зуби. 

 - Мені пофіг що ти про це думаєш, Маєвський. - я аж підскочила почувши гучний чоловічий бас . Швидко запхнула цигарку назад в кишеню  і розвернулась. - Я по-моєму не запитував твоєї думки. Якщо ти не можеш домовитись з юристом, то на біса я взагалі тобі бабки плачу? - продовжує кричати Олександр, а я дивлюсь не кліпаючи і не можу повірити своїм очам. Серце відбиває якийсь шалений ритм і долоні пітніють. Людоньки! Я що сплю?  Звідки він тут взявся?  Як завжди в діловому костюмі, туфлях і чорному пальто.  Навіть по виразу обличчя видно,  що він злий. Але все одно до біса привабливий. Чоловік продовжує розмовляти по телефону і здається навіть не помічає що він тут не сам. І це добре, бо я зараз далеко не в найкращому вигляді. М'яко кажучи. На голові шухер, на обличчі ні грама косметики, та ще й бліда як поганка... Жах одним словом.  Миша сіра.  Вирішила змитись по тихому, хоч так хочеться підійти ближче і заглянути в чорні магнетичні очі... Глянула на нього ще раз,  видихнула і швиденько йду до дверей. - Це твоя робота! І не грузи мене своїми проблемами. Не можеш впоратись? Заяву на стіл і нафіг. - гарчить і скидає виклик. Я ж в цей момент саме взялась за дверну ручку і смикнула її. Але двері не відчинились... Що за фігня? Спробувала натиснути сильніше, та знов без результату.  Чую позаду кроки і чогось ноги починають тремтіти. Та що з тобою, Яно? Олександр підійшов і зупинився за моєю спиною. 

 - Ти довго будеш тут стояти і двері розглядати? Чи намагаєшся відчинити їх поглядом?  - фиркає. 

- Вони... Не відчиняються. - повертаю до нього голову і все ж зустрічаюсь з його поглядом. 

 - Як це? - бере мене за плечі і відсовує в сторону.  - Трясця! Дійсно не відчиняються.  Ти що навмисне це зробила?  Чи в ліфті народилась і не вмієш користуватись дверима? - в мене від шоку і обурення очі мало з орбіт не повилазили. Ти дивись який нахабний.

- Ну звісно навмисне. Я ж завжди мріяла замерзнути на лікарняному балконі.  І задай  це питання собі. Коли я заходила, з дверима було все добре. Так що, саме ти їх зламав. -  теж фиркаю і складаю руки на грудях. Тільки тепер зрозуміла що від злості зверталась до нього на ти. Моя відповідь явно здивувала чоловіка, або роздратувала ще більше. Видно з ним так не розмовляють.  А я відчуваю що починаю не лише сердитись, але й замерзати. І потрібен був мені цей балкон? Та й телефон в палаті залишила. Точно! - Зателефонуйте комусь, нехай нас відчинять. 

- Я б так і зробив , розумнице,  та в мене здох телефон. Набрав на роботу купу дебілів, які самі нічого зробити не можуть, от і посадили батарею за пів дня. - бурчить наче сам до себе і ще сильніше смикає ручкою. - Дідько! В мене ж зустріч через годину. - починає стукати . 

- Ну, може хтось з дебілів вас замінить. - гмикаю. - Хоча, куди їм до вас? - він розвернувся і підняв брови. 

- Тобі не казали що в тебе занадто гострий язик?  

- А вам не казали що ви буркотун? - Олександр розсміявся. І голосно так, щиро... Вперше бачу його посмішку...  Серце знов мліє і роздратування наче рукою зняло. 

- Як тебе звати, язвочко?

- Яна. - відповідаю і обіймаю себе за плечі. Він мовчки знімає з себе пальто і накидає на мене. Такого я не чекала. Цей чоловік хоче щоб моє бідне серденько взагалі збожеволіло? - Дякую.

 - Здається я тебе вже десь бачив, Яно? - замислився дивлячись на моє обличчя. - Точно. В ресторані. Кілька днів тому.  - він запам'ятав мене? Ну нічого собі... 

- Так. Я пам'ятаю. 

 - І що ти тут робиш?  

- Мерзну на балконі разом з вами. - він знов посміхається. -  Мене положили в лікарню. Лікуюсь.  Що тут ще можна робити? 

 - Ну, я наприклад приїхав, перевірити куди пішли мої гроші?

 - То ви і є той спонсор, через якого тут з самого ранку всі на вухах? - думаю вголос. 

 - Типу того.  - опускає очі на мої кімнатні тапки. - Ти вже зовсім замерзла? - знов підійшов до дверей і починає стукати. - Глухі вони там всі чи що? 

- Хто там? Ви що застрягли? - нарешті чуємо жіночий голос за дверима.

 - Ні, чорт забирай! Це в нас розваги такі.  Відчиняй швидше. - знов бурчить Олександр. Та я вже зрозуміла, що це його манера спілкування.  Наче він господар цього світу. 

- Не відчиняються. - відповідає жінка. 

- Що серйозно? - іронізує. - Поклич когось. 

- Ага. Зараз. Зараз я когось знайду. - і побігла по сходах. 

- Якби ви сказали хто ви, було б швидше. - стукаю зубами від холоду. 

 - Іди сюди, язвочко.  Спробую тебе трохи зігріти. - потягнув мене до себе і обійняв... Знов з'явилась думка що я сплю, настільки все це нереально. Але його тепло, запах, сила... Матінко... Я згодна тут ось так замерзнути.  Тіло почало тремтіти, та здається вже не від холоду... - Не бійся. - чую над вухом. - Так краще? 

 - Ідеально. - посміхаюсь. - Тобтоооо... Я хотіла сказати... так. Так набагато тепліше. Дякую вам,  Олександре... - він теж посміхнувся і ми почули як хтось почав роздовбувати дверний замок. За хвилину нас відчинили і чоловік відпустив мене. 

- Що це в вас за приколи? - кричить на завідуючу яка теж сюди прибігла. - Дайте дівчині гарячий чай і замініть бісовий замок. А я поїхав. Стільки часу згаяв. - я зняла з себе пальто і віддала йому.

- Дякую. - він не відреагував.  Просто взяв і пішов вниз по сходах.

 - Олександре Олександровичу, пробачте. Звісно, ми все зробимо. - та він навіть не слухає і за мить зникає в коридорі .  А я розвертаюсь і швидко йду в свою палату під ковдру.  Курити вже не хочеться і мабуть не скоро захочеться...

Приємного читання і гарного дня!