Ну що, нове життя почалось ?

Нова академія.
Новий дім.
Нове місто.

Старі психологічні травми теж переїхали, якщо що.

Я поки писала ці розділи зрозуміла, що Нортгрейв — це місце, де тебе можуть морально знищити навіть не відкриваючи рота. Там атмосфера така, ніби стіни вже знають усі твої проблеми і просто чекають моменту, коли ти остаточно перестанеш триматись.

І мене дуже ламає Елара тут.

Бо її батьки реально стараються. Вони дивляться на цей дім так, ніби він може все виправити. Ніби нові стіни реально здатні врятувати людину.

А Елара стоїть посеред цього і буквально не знає, як пояснити, що проблема не вирішується лише переїздом ?

І сцена з голосами…
ГОСПОДИ.

Я її писала і мені хотілось обійняти її і одночасно дати комусь по голові.

Бо найгірше в таких речах навіть не образи.
Найгірше — момент, коли людина починає думати:
“А раптом вони мають рацію?”

І паралельно Адріан, який ходить з обличчям людини, якій байдуже на весь світ, хоча по факту цей чоловік емоційно тримається на:
— сарказмі
— злості
— і хронічному бажанні послати батька під три чорти

Їхні діалоги з Вільямом — це взагалі щось.
Там така напруга, що мені кожного разу хочеться між ними поставити психолога, охорону і келих віскі.

І Ванесса ?

Ця дівчина має такий рівень самовпевненості, який мені навіть не снився. Бо якби мені так відповідали, як їй Адріан, я б уже змінила ім’я, країну і пішла жити в ліс.

А Ліам в цій історії для мене просто як промінчик сонця..

Коротше.

У нас є:
емоційно зламані персонажі,
академія з вайбом дуже дорогої секти,
сімейні проблеми,
психологічні травми,
і відчуття, що далі все стане тільки гірше.

І найсмішніше?

Я як автор знаю, що стане 

Додаю ще ілюстрації)))