Любі читачі у нашої Таїсії й Максима з книги Утриманка боса. Контракт без кохання сталася відверта розмова про почуття. Але здається герої не спішать з рішеннями:

— Доброго ранку, — кажу я спокійно, ніби нічого не сталося. Посміхаюся. — Кава готова. Чорна, без цукру, як ти любиш.

Він мовчить. Підходить ближче, зупиняється за пів метра. Я відчуваю, як він вивчає моє обличчя, намагається прочитати мене.

— Таїсіє… — починає він тихо.

— Сьогодні в тебе о десятій зустріч з інженерами, — швидко перебиваю я, ставлячи перед ним чашку. — Я вже підготувала презентацію і відправила тобі на пошту. Також дзвонили з німецького офісу, сказали, що готові підписати додаткову угоду.

Він бере чашку, але не п’є. Просто тримає її в руках і дивиться на мене.

— Ти пам’ятаєш, що я говорив учора? — питає він тихо.

Я удаю, що здивована. Піднімаю брови.

— Учора? Ти був дуже п’яний. Я майже нічого не зрозуміла. Ти щось бурмотів про роботу, про контракт… Я думала, ти просто виговорився.

Максим стискає щелепу. Я бачу, як у його очах спалахує біль. Гострий, справжній. Наче його вдарили під дих. Але він швидко ховає його.

— Зрозуміло, — каже він після довгої паузи. Голос стає рівним, майже байдужим. — Значить, нічого важливого.

— Так, — я киваю і посміхаюся. — Нічого важливого.

Він ставить чашку на стільницю. Кава так і залишається неторкнутою.

— Добре, — каже він. — Тоді я піду в душ.