Незнання звичаїв Вулію не звільняє від відповідальності. Ще трохи, і Олег міг би заплатити життям за кілька, здавалось би, безневинних слів. А все тому, що дар Вулію - таємниця, яку ретельно оберігають від чужих. Та й від своїх теж.
У Ризикового на поясі зашипіла рація.
- Повертаються, - повідомив він, вислухавши коротко відданий наказ.
Перед наближенням загону Ризиковий схопився на ноги, і ми за ним.
- Непогано взяли, - сказав ватажок, підходячи до нас. - Один рубер, двоє топтунів, і ще дрібниці.
Я подивився на нього і раптом випалив:
- Напевно, здорово прискорюватися можеш!
Чорт мене підбив це ляпнути. Наступної миті я побачив спрямоване на мене дуло цього самого пістолета-кулемета. Коли ватажок встиг вихопив зброю, я помітити не зміг.
- Ти що сказав? - загрозливо перепитав командир.
Щойно добродушно налаштована людина миттєво перетворилася на вовка, готового перегризти глотку ближньому. А головне, це сталося з незрозумілої мені причини.
Панікувати було пізно. Якщо вирішить вистрілити, шансів у мене не буде. Тому я намагався зробити свій голос спокійним:
- Може, поясниш, у чому річ? Що я такого сказав?
- Лісовик, ти що? Це ж свіжак, - протягнув хтось позаду командира.
Тут уперед вийшов Міха, боком протиснувшись повз мене.
-Е-е-е, командире. Ти, це, легше. Він не хотів тебе образити. Тут, бачиш, яка справа. Тут люди дивними стають. Я, це, телепортуватися можу. Еліксиру життя ковтнув, і готово!
- Що за еліксир життя? - не зрозумів командир.
Міха з готовністю витягнув флягу з пійлом.
- Та це він живець так називає! Ой, не можу! - бійці зареготали.
Лісовик уже охолов, і зброя повернулася в кобуру.
S.T.I.K.S. Знахар - історія про тих, хто спромігся вижити у світі, який складається з уламків інших світів, і в якому хазяйнують перероджені монстри.
