Незнання звичаїв Вулію не звільняє від відповідальності. Ще трохи, і Олег міг би заплатити життям за кілька, здавалось би, безневинних слів. А все тому, що дар Вулію - таємниця, яку ретельно оберігають від чужих. Та й від своїх теж.

У Ризикового на поясі зашипіла рація.

- Повертаються, - повідомив він, вислухавши коротко відданий наказ.

Перед наближенням загону Ризиковий схопився на ноги, і ми за ним.

- Непогано взяли, - сказав ватажок, підходячи до нас. - Один рубер, двоє топтунів, і ще дрібниці.

Я подивився на нього і раптом випалив:

- Напевно, здорово прискорюватися можеш!

Чорт мене підбив це ляпнути. Наступної миті я побачив спрямоване на мене дуло цього самого пістолета-кулемета. Коли ватажок встиг вихопив зброю, я помітити не зміг.

- Ти що сказав? - загрозливо перепитав командир.

Щойно добродушно налаштована людина миттєво перетворилася на вовка, готового перегризти глотку ближньому. А головне, це сталося з незрозумілої мені причини.

Панікувати було пізно. Якщо вирішить вистрілити, шансів у мене не буде. Тому я намагався зробити свій голос спокійним:

- Може, поясниш, у чому річ? Що я такого сказав?

- Лісовик, ти що? Це ж свіжак, - протягнув хтось позаду командира.

Тут уперед вийшов Міха, боком протиснувшись повз мене.

-Е-е-е, командире. Ти, це, легше. Він не хотів тебе образити. Тут, бачиш, яка справа. Тут люди дивними стають. Я, це, телепортуватися можу. Еліксиру життя ковтнув, і готово!

- Що за еліксир життя? - не зрозумів командир.

Міха з готовністю витягнув флягу з пійлом.

- Та це він живець так називає! Ой, не можу! - бійці зареготали.

Лісовик уже охолов, і зброя повернулася в кобуру.

S.T.I.K.S. Знахар - історія про тих, хто спромігся вижити у світі, який складається з уламків інших світів, і в якому хазяйнують перероджені монстри.