Вітаю моя читацька аудиторія. Як ви сьогодні? Обіцяла вам трошки спойлерів...З чого почати....насправді дві мої роботи Геометрія тиші і Мигдалева іскра про сильних жінок, які подолають всі негаразди, щоб знайти справжнє щастя.

Біль який тримає героїню навіть після того як пройшло 10 довгих років...

Мигдалева іскра захоплива історія яка тільки набирає обертів...

Вона згадала той день. Сніг за вікном. Порожній конверт на підлозі. І дикий, паралізуючий страх, що вона не впорається. Гормони, вагітність, самотність — усе це змішалося в одну чорну діру. Вона хотіла випустити з себе біль, а випустила життя. Якби не Артур, який помилився дверима, шукаючи сестру...

— Віко? — голос Ангеліни за дверима змусив її здригнутися. — Ти знову там? Не дивися на них. Це просто стара шкіра. Ти тепер інша.

— Я ніколи не буду іншою, Ангеліно, — Вікторія швидко опустила рукав. — Поки він тут, у моєму місті, я відчуваю, як ці рани знову починають кроточити.

— Він не просто «тут», — Ангеліна відчинила двері, її обличчя було блідим. — Артур каже, його машина рушила. Але він не поїхав додому. Він розвернувся і їде прямо до наших воріт. Він збожеволів, Віко.

Вікторія завмерла. Вона почула, як на вулиці завищали гальма. А потім — звук, від якого в неї підкосилися ноги. Важкий удар кулака в залізні ворота і крик, сповнений такої агонії, яку вона не очікувала почути від «кам'яного» Андрія Касперського.

— Вікторіє! Покажи мені руки! — кричав він, і його голос зривався на хрип. — Вийди і покажи мені правду! Я знаю про Краків! Я знаю про лікарню!