Чи здатні ми настільки віддано належати власній справі, щоб дні зливалися в безперервний процес творення, а результат ставав єдиною точкою відліку?

І водночас - чи достатньо цього? Чи вимірюється відданість лише кількістю вкладених годин і зусиль, чи існує ще щось, що визначає справжню глибину нашого вибору?

А що, якщо в цей чітко вибудуваний порядок втручаються почуття - чи лишаємося ми собою?

Саша закохалася.
І тепер перед нею питання, на яке не існує вірної відповіді:
ці зміни - її власна трансформація чи тонкий, майже непомітний вплив чужої волі?

Де закінчується вибір  і починається підпорядкування?
І чи завжди ми здатні провести цю межу вчасно?

Коли Паша і Марина залишають нас удвох все навколо набуває чіткіших, реальніших контурів. Тепер я і сама бачу, що була надто захоплена собою і самою ідеєю зустрічі, і от тільки зараз у цій зустрічі я по справжньому помічаю Кирила - живу людину, яка не хоче грати в запропонований мною сценарій "потіш моє его".

- Дякую, що запросив.

Ці слова я промовляю тихо, ховаючи пафосні ноти і відчуття власної оhуєнноsті. Насправді оhуєнним тут був Кирило. Я ж бачу, що йому не так легко відкривати завісу особистого життя: і мені, і своїм друзям. Він спробував, тому що я попросила, але не кічився цим, навмисне зменшуючи увагу до своєї персони, через що увага до моєї зросла в геометричній прогресії.

- Ми вже збираємось?

Прямим поглядом він знаходить мій. В його очах читається вразлива чесність.

- Я б прогулялась. Не марно ж час витрачала на збори? - не флірт я вкладаю у ці слова, а скоріше таку ж вразливу чесність. - Ця сукня вже з рік пилилась у шафі.

- Ходімо, - киває він і кутики його губ ледь піднімаються вгору. - Провітримо пил.

Так, ця зустріч була не для нього. Це він для мене старався. І зараз старається, приймаючи всі мої забаганки.

Коли відчуття сумбуру потроху згасає, залишаючи місце тихій вдячності, я розумію, що ми йдемо мовчки. Але тиша між нами ні краплі мене не чіпляє. Світлофор перемикає колір і Кирило першим рушає на проїжджу частину, м'яко торкаючись моєї долоні.

- Давай руку.

Говорить тихо, але голоси в моїй голові встигли притихнути і тепер я здатна ловити не лише слова, а й інтонаційно теплі зміни його голосу.

Роман добігає кінця. Приєднуйтесь)