Ця глава - про переломний момент, коли старий світ руйнується, а новий постає. Ми бачимо дві паралельні лінії: в одній - герої долають останню межу штучного пекла, в іншій - щоденна боротьба за життя в руїнах колишнього добробуту.

Уривок:

Знесилена жінка бігла, спіткалася і знову намагалася наздогнати втікача.

– Ні! Поверни її! – закричала Анук, збираючи останні сили.

Вона бачила, як Кілон віддаляється, як він кидає Саю на землю і починає зривати з неї шолом кріокостюма.

“Він хоче її вбити! Позбутися тягаря!” – Анук налетіла на нього ззаду, вчепилася в плечі, але він одним рухом відкинув її в бік.

– Не заважай! – гаркнув він.

Анук закрила обличя руками, очікуючи почути останній хрип дитини. Але замість цього вона почула сміх Хітона.

– Мамо, мам, не плач, заспокойся. З Саєю все добре. Кілон не скривдив її, – зазирав в очі хлопець.

Вона розплющила очі. Сая сиділа на землі без шолома. Вона… дихала. Повітря не спалювало її легені. Сонце, що вже піднялося над горизонтом, не обпікало її шкіру. Дівчинка щиро і радісно посміхалася здорованю.

– Що відбувається? Як?.. Як таке можливо? Чому вона без кріокостюму? Вона продовжує дихати? Ти хотів її вбити? – сипала питаннями спантеличена жінка.

Кілон піднявся з землі та вирівнявся у весь зріст.

– Знімай костюм, – спокійно сказав Кілон. У його голосі вперше з’явилося щось схоже на людяність. – Ми вийшли із зони Пекла.