Я вкинула в каструлю куряче філе, моркву, цибулю, залила все водою, довела до кипіння, прикрутила конфорку і сіла  за комп. Маю годину на улюблене писання ні про що. Це коли я відкриваю сторінку і геть не знаю, яка думка завітає наступної миті. Вона з’являється, немов гість, і я така: «О, привіт. Не знала тебе раніше. Приємно з тобою провести трохи часу».

Так от, я на кухні, переді мною світиться екран. Ліворуч у вазі — сухі гілочки. Квіти зів’яли й потрапили на смітник, а зелені стебла евкаліпта та фісташки  висохли і досі тішать око. Поряд з вазою валяється остання цукерка Рафаелло. Коробку я вже викинула. Мені подобаються ці біленькі солодкі кульки.

Праворуч гуде витяжка, втягує пару від майбутнього бульйону.

Я, жіночка з мріями та зморшками, в теракотовій кофті завмираю та заглиблююсь у думки.

Знову я сам на сам із собою.  Якби ви мене зараз побачили… Ні, не так. Якби я зараз малювала словами свій портрет, то ви б уявили зовсім не те, що б написала я. Однак, звісно, існують параметри, які точно описують людину: зріст, вага, обхват талії, довжина носа… та навіть люди з однаковими показниками виглядають по-різному. А для письменників важливо, чи мають вони в собі щось особливе, що подарує надію чи зменшить біль. Від багатьох письменників, яких я читаю, залишився лише попіл чи напис на камені… Чи важливо, який у них був ніс?

Я маленького зросту, і ніс мій довший, ніж би я хотіла. Коли мені було років п'ятнадцять, я страшенно не подобалася собі. Тоді я ще й погладшала. Моє відображення в дзеркалі лякало. Здавалося, що зовнішність — це найважливіша  річ у житті для  дівчини і що щастя залежить саме від того, наскільки вузька в мене талія та великі очі.

Я ненавиділа власну зовнішність і вважала, що ніколи мене  не полюбить той… про якого мріяла. Мені подобалися  високі, красиві та ще й  розумні.  

Я мріяла схуднути, мріяла бути вищою, мріяла бути розумнішою…

Два пункти з трьох суто теоретично можна було втілити, та в мене не виходило.

Не вистачало наполегливості. Два дні худну, п’ять набираю вагу, два дні худну, п’ять набираю вагу. Тож я гладшала й гладшала і з жахом спостерігала, як зникає талія.

Вчилася так само. Починала завзято навчальний рік, а за пару тижнів мій запал закінчувався, і я вже не вчила, а списувала, замість книжок читала критику, щоб отримати оцінки, і вираховувала, коли вчитель викличе до дошки. Тоді  й готувалася.

Оцінки я мала чудові, а знання суто поверхові.

Лише зараз я розумію, що щастя… зовсім окремий стан.

Щастя створюється самостійно без помічників. Воно в мені. Там, куди неможливо потрапити іншому, навіть людині, яка  мене щиро любить.

Не знаю, наскільки воно залежить від ваги, зросту та розуму. Мій досвід довів мені, що щастя пов’язано з улюбленою справою, з  намірами досягти  мрій і діями в напрямку мети. Навіть якщо мрія далеко, рух у її напрямку приносить багато задоволення.

Щастя народжується по-різному, і воно не затримується надовго. Варто зупинити рух, лягти на ліжко і просто лежати — і воно зникає.

Моє щастя не залежить від довжини носа і не втрачається зі збільшенням кількості зморшок. Це стан, який я створюю і який існує, доки я над ним працюю.

Отакі справи.

Нехай щастить вам, мої улюблені читачі.

Уривок із книги Життя немов туман