✨ Збираю враження про початок ✨

Хто вже встиг прочитати перші розділи «Чорнильного полотна» - як вам?)❤️

Одразу скажу чесно: ця книга буде більшою за обсягом, ніж «Криваве полотно». ✨ Історія розгортається повільніше, глибше, з більшим зануренням у героїв і події. Я дуже сподіваюсь, що вам такий формат зайде… але тут вже питання до моєї музи))❣️

Бо коли я тільки починала її писати -  думала, що буде приблизно та сама довжина. Але «перо» і самі герої вирішили інакше))❤️

І поки ви читаєте -  залишу вам тут шматочок з прологу. Мені дуже цікаво, як вам такий формат: коли на початку дається сцена з майбутнього, а вже перший розділ починається з «4 місяці тому».❤️ Не знаю чому, але мені це здалося дуже атмосферним.

О третій сорок два він заходить без стуку.

Я знаю, що це він - ще до того, як повертаюсь. По тому, як змінюється повітря. По тому, як тиша стає щільнішою. По тому, що Себастьян не зайшов би так - з таким кроком, з такою вагою в кожному кроці.

Я стою біля вікна. Лондон унизу - мокрий, темний, байдужий. Дощ б'є в скло рівно. Без істерики. Я заздрю дощу.

- Аврелія.

Він вимовляє моє ім'я інакше, ніж усі. Не «Блеквуд» - як у суді. Не «міс Аврелія» - як Рубі, коли злиться. Просто ім'я. Повне. З наголосом на другому складі, наче він тримає його в роті довше, ніж треба.

Я не обертаюсь.

- Пізно, - кажу я.

- Знаю.

- Ти мав не приходити.

- Знаю і це.

Пауза. Я чую, як він підходить. Не швидко. Без поспіху. Він ніколи не поспішає - це одна з тих речей, які дратують мене більше за все. Люди, у яких є час, завжди рухаються так, ніби він нескінченний.

Він зупиняється за два кроки від мене. Я відчуваю тепло його тіла крізь відстань. 

Це неправильно. Це вже давно неправильно. І я давно це знаю.

- Подивись на мене, - каже він.

Я не рухаюсь.

- Аврелія.

- Я чую тебе.

- Але не дивишся.

Ні. Бо якщо я подивлюсь - він побачить. Він завжди бачить. Це єдина людина в моєму житті, яка дивиться на мене і не відводить погляду від того, що знаходить. Не злякається. Не відходить. Просто - дивиться далі.

Це найстрашніше, що я знаю про нього.

Я обертаюсь.

Він стоїть близько. Ближче, ніж я думала. 

Темні очі - спокійні, уважні, з тим виразом, який я навчилась читати за цей час: він вже все вирішив. Він прийшов не питати. Він прийшов говорити.

Але він мовчить.

І в цьому мовчанні - все, що між нами накопичилось. 

Ресторан. Дах. Кров на підборах. Паста о першій ночі. Ліфт між поверхами. Його руки на моїх зап'ястях. 

Все це є в цій кімнаті прямо зараз.

- Розкажи мені, - каже він нарешті. Тихо. Без тиску. - Все.

Моє серце б'ється неправильно. Я це відчуваю - зсередини, під шкірою. Як тоді вночі, після ресторану. Як у суді, коли зрозуміла, що програю. Як кожного разу, коли він дивиться на мене саме так.

- Не все можна розповісти.

- Я знаю. - Він не відводить погляду. - Розкажи те, що можеш.

Я дивлюсь на нього. Він дивиться на мене. Між нами - два кроки і місяці, коли ми обоє робили вигляд, що нічого не відбувається.

Дощ б'є у скло.

- З чого починати? - питаю я.

Він робить один крок.

- З початку.

Тож давайте чесно)❤️

накидайте «+» в коментарях, якщо ви, як і я, любите чекати, поки історія більш-менш завершиться… і потім проковтнути її за ніч-другу)))✨

Я вас дуже розумію) ❣️ Тому для тих, хто зберіг і чекає - обіцяю не спамити в блогах яскравими спойлерами, щоб не збивати інтригу)))