В ту ніч моє тіло знало більше, ніж я.

Спочатку були зуби. Вони раптом стали чужими — м’якими, ніби ватними, ненадійними. Я торкнулася їх язиком і відчула, як один відривається і падає. Інший був залитий кров’ю. Металевий присмак страху розливався в роті. Я боялася навіть зімкнути щелепи — здавалося, варто лише сказати слово, і все всередині мене розсиплеться.

Я сіла в машину.

Дорога пролягала через цвинтар. Повз мене пропливали хрести, темні силуети дерев, тиша, в якій жили лише спогади. Там було щось знайоме — ніби я вже бувала тут, ніби частина мене давно залишилась серед цих могил. Я їхала повільно, обережно, ніби боялася розбудити минуле.

Я знала, куди їду.

До нього.

Коли я приїхала, він сів у машину поруч. Та сама близькість, але вже без тепла. Я хотіла сказати, навіщо я тут. Хотіла попросити допомоги. Сказати, що мені боляче, що мені потрібно лікувати те, що розсипається всередині.

Але я не змогла.

Я відчула, як зуби починають кришитися ще сильніше. Рот наповнився страхом. Кожне слово могло стати останнім, після якого не залишиться нічого. Я мовчала. І в цьому мовчанні було більше правди, ніж у будь-якому проханні.

Потім усе обірвалося.

І я вже інша.

Я йду повільно, важко. Моє тіло змінене. Я вагітна. Усередині мене — нове життя. Воно ще безіменне, ще не зрозуміле, але живе. Я відчуваю його вагу і його силу одночасно.

Кожен крок дається нелегко.

Але я йду.

Бо тепер знаю: навіть коли щось у мені руйнується і падає, навіть коли я не можу говорити і просити — всередині вже народжується щось нове.

І це нове — сильніше за мій страх.