Для любителів психологічних трилерів -  на мою  завершену книгу "Таємниця Попелюшки" сьогодні діє знижка -25%!

Поліна заснула звичайною продавчинею, яка мріяла про краще майбутнє, а прокинулася дружиною багатія. Вона не пам'ятає останні три роки свого життя. А ще її чоловік безслідно зник, а саму Поліну звинувачують у вбивстві...

УРИВОК ДЛЯ ВАС:

Я сідаю просто на підлогу біля його дверей. Холод просочується крізь джинси, але мені байдуже. Сльози повільно стікають щоками, я не витираю їх. Усе звалилося одразу — зниклий чоловік, порожній сейф, колектори з темними очима, які погрожували пошепки. А тепер ще ця самотність, така густа, що здається, її можна торкнутися.

Я плачу мовчки, бо голос би зрадив мене. У голові спливають уривки голосів — лікар, Майя, Ілля Павленко, бухгалтерка, а тепер і цей чужий Максим із телефону. Усі говорять, а я не впізнаю жодного життя, у якому мала би бути присутня.

Десь унизу гуркочуть двері під’їзду. Лунає звук кроків — рівних, упевнених, чоловічих. Я підводжу голову, але не встигаю підвестися.

На сходах з’являється Артем. На ньому темна куртка, вологе волосся злиплося на скронях від дощу. Він помічає мене й завмирає.

— Поліно?.. — його голос звучить тихо, майже невпевнено.

Я не можу відповісти. Сиджу, все ще тримаючи сумку в руках, і лише дивлюся на нього. У цих рисах — така знайомість, така справжність, що від болю зводить горло.

— Що ти тут робиш? — Артем підходить ближче, дивиться на мої заплакані очі, і в його погляді спалахує щось схоже на співчуття. — Ти ж… ти заміжня.

— Він зник, — шепочу. — Мій чоловік… його ніде немає. Поліція, колектори, усі його шукають, а я не розумію, що відбувається…

Артем на мить заплющує очі. Потім відчиняє двері своєї квартири, відступає убік.

Я проходжу повз нього, відчуваючи знайомий аромат його одеколону. У квартирі все таке знайоме — книги на полицях, старе крісло, біла чашка, з якої я колись пила чай, залишивши подряпину на краю.

— Я думав, що ти ніколи більше не прийдеш, — каже він, знімаючи куртку.

— Я теж так думала, — відповідаю тихо. — Але в мене не залишилося нікого.

Він мовчить. Його погляд м’який, але насторожений, ніби він боїться, що я розтану в повітрі просто на його очах.

— Поліно, ти вся тремтиш. Сідай. Хочеш води?

Я киваю, вмощуючись на край дивану. На стіні висить наше спільне фото, старе, забуте, де ми обоє ще усміхаємось. Я дивлюся на нього, і в грудях щось стискається.

— Я не пам’ятаю частину свого життя, — кажу, коли він ставить переді мною склянку. —  Лікар каже — тимчасова амнезія. Але, знаєш… іноді здається, що це навіть не моє життя, а якоїсь іншої дівчини, а мене у той час взагалі не було… Я розумію, що це звучить дико, але я пригадую тебе, а Тіма не пам’ятаю…

 Увага, знижка діє лише до півночі! Тож купуйте "Таємницю Попелюшки" прямо зараз, ваша підтримка для мене безцінна!