Вітаю, мої любі читачі!)

Ви вже знаєте, що на моїй сторінці публікується новинка - палка, жіттєва і цікава) Зробила до неї саундтрек. Як вам?)

Ми. Версія 2.0

ФРАГМЕНТ

— Чому він? — рвучко вигукнула Магда та нависла над робочим столом батька. Микола Бориско скривився й сперся об стінку стільця. — Ти обіцяв мені це місце! — Магда глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися, але вгамуватися не вийшло. — Тату, поясни мені, чому ти призначив на посаду завідувача цього… цю людину?

Ця розмова точилася в просторому кабінеті Миколи Бориска — директора лікарні, і той увесь час похапцем поглядав на двері.

Збирається втекти чи боїться розголосу? А в дитинстві він здавався їй найсміливішим чоловіком на світі. Високий, вродливий, сильний… Ех!

— Тільки не треба так кричати, — пробурчав батько. — Ти ж знаєш, що я цього не люблю.

— Якби ти виконав свою власну обіцянку, тоді б я… — Магда махнула рукою і впала на стілець біля стола. Вона все ще щосили намагалася себе опанувати. Несподівана новина вдарила по її нервах надто сильно. — Варто було мені піти у законну відпустку, як ти тихенько, потайки, не попередивши рідну доньку, взяв на посаду завідувача відділення сторонню людину. Чому я довідалася про це від чужих людей?

— Погодься, тобі давно треба було відпочити, — обережно зауважив Микола Бориско.

— До чого тут відпустка, тату? Ми зараз балакаємо не про це! — промовила Магда з відчаєм у голосі, бо досі не розуміла, як таке сталося.

— А про що? Ти ж сама щойно сказала, що варто було тобі піти у законну відпустку… Твої ж слова, — промовляв батько, але в очі рідній доньці не дивився.

— Гаразд, мої, — кивнула Магда. — Але були й твої: «Доню, щойно повернешся з відпустки, це місце — твоє». То я так розумію, ти відмовляєшся від власних слів? — Батько мовчав і це Магду просто вбивало. — Невже нічого не можна зробити?

Микола Бориско зняв окуляри та повільно склав дужки. Неохоче почав:

— Не відмовляюся, але… — батько зітхнув. — Магдо, навіщо тобі той клопіт? Посада завідувача, та ще й хірургічного відділення, це якось… не для жінок, — видав Микола Бориско і знову скривився. Мабуть, усвідомив, що дарма він це сказав.

— Не для жінок?! — Магда аж підскочила зі стільця. — Оперувати ночами — для жінок, а керувати відділенням — ні? Це ж справжня… дискримінація!

— Не варто розкидатися такими серйозними звинуваченнями. Ще хтось почує. — Микола Бориско знову поглянув на двері та втиснувся в спинку крісла. — Цю спеціальність ти обрала для себе сама. Якщо пам’ятаєш, то я радив тобі стати ендокринологом. Спокійна робота, без зайвих нервів…

— Хочеш сказати, що я — погана хірургиня?!

Давненько Магда не була настільки сердитою, але й причин для цього не було. Однак цього разу батько сам себе перевершив.

— Боже збав! — підійняв руки догори Микола Бориско. — Хороша. Дуже хороша.

— Але не настільки, щоб стати завідувачкою, так? — Батько відвів погляд. — Тату, мені — сорок три. Я дуже багато працювала і залужила цю посаду. Я не претендувала на неї, доки попередній завідувач не пішов на пенсію, але тепер вона вільна. Тобто, була вільна. Ще скажи, що мені давно варто вийти заміж і займатися сім’єю, і я припиню наше спілкування!

— Магдо, прошу тебе, заспокойся. — Микола Бориско знову одягнув окуляри та лише тоді поглянув доньці в очі. — Мені зателефонували, — він підійняв очі догори, щоб Магда зрозуміла, звідки саме, — і сказали взяти цього чоловіка. Доню, зрозумій, я не міг відмовити. Мені — шістдесят три. Якщо почну викаблучуватися, швиденько вилечу на пенсію. А що я робитиму на тій пенсії? Саджатиму в теплиці помідори й гратиму неділями у шахи?

— Ти й без цього граєш неділями в шахи, — відрізала Магда.

— Та й Теодор лише в інтернатурі, — стурбованим тоном пробурмотів батько.

Теодор — це молодший брат Магди. Набагато молодший. Майже ровесник її доньки.

Магда знову сіла на стілець і раптом відчула втому. Вона так довго чекала цього призначення. Гадала, що лише трохи відпочине перед цим і зі свіжими силами порине в роботу.

Аж тут таке!

— Але чому саме він? — Магда пригладила волосся. — Інших кандидатур не було?

— Ти що, знайома з цим чоловіком? Як там його… — батько зазирнув у календар, який завжди лежав на його столі. Микола Бориско не довіряв електронним записам і секретарці. — Яків Берест. Знаєш його? Що за людина?

Магді не хотілося розмовляти про Якова Береста. І бачити його не хотілося. Ніколи. Але тепер доведеться. Якого дідька він тут забув?

Щодо батькового запитання…

— Я не знаю, що він за людина. І, якщо відверто, й знати не хочу.

Стільки років минуло, а її досі бісить одна лише згадка про нього.

— Але ж ти сама запитала — чому саме він? — не відставав Микола Бориско, уважно спостерігаючи за донькою. Магда добре знала цей погляд. Тепер батько точно від неї не відстане, поки не почує щось суттєве.

— Гаразд, — хитнула вона головою. — Знаю його з університету. Він — безпринципний мажор і бабій. Отака моя характеристика.

— Тю! А я вже подумав, що там справді якісь проблеми… — помітно розслабився Микола Бориско. — Що він там якийсь дурний чи хворий. А так… Мажор, то взагалі якась нісенітниця. Можливо, колись щось таке було, а зараз… Він вже давно не юнак. То більше нічого про нього не знаєш?

— Більше нічого. Я не бачила його двадцять один рік. Навіть більше.

— Тоді, вибач, доню, але твої… звинувачення не мають жодного стосунку до посади завідувача відділення. Наказ вже підписано.

Чому вона думала, що батько бодай якось допоможе їй отримати бажане? Можливо, справді нічого не може вдіяти?

Магда підвелася та пішла до дверей. Вона так сюди поспішала, що навіть медичний халат не накинула. Забігла до батькового кабінету прямо в тому, в чому до цього поливала квіти.

— Ти зараз куди? — поцікавився Микола Бориско.

— Додому, — пробубоніла Магда. — Ти відправив мене у відпустку, тож я відпочиватиму.

— Може ти залишишся? Ненадовго. Треба познайомити цього Якова з колективом, обладнанням. Він вже десь на під’їзді…

— Що?! — аж розвернулася до батька Магда. — Тату, а совість твоя де?

— Загубив ще до нашого з твоєю мамою розлучення. Хіба ти не знала?

Батько сказав це таким приреченим тоном, що Магда навіть не вигадала нічого у відповідь. Зараз вона надто зла, щоб обговорювати таку болючу для батьків тему. Тож Магда просто відчинила двері — і мало не зачинила їх знову. Заледве стрималася.

— Добрий день, — знайомим густим басом привітався Яків, примружився та продовжив: — Здається, я завадив.

Якого дідька він такий вродливий?

— Вам справді здалося. Я вже йду.

Яків відступив вбік, і Магда пройшла повз, намагаючись на нього не дивитися. Ще надивиться аж до оскомини.

— Магда? — несподівано пролунало в спину. Ти дивися, впізнав. Вона неохоче розвернулася в його бік. — Ти тут працюєш?

Здається, він справді здивований.

— Я тут відпочиваю, — відрізала Магда. — У мене відпустка, — промовила та попрямувала коридором до виходу.

Бережіть себе!

Софія