– Випусти мене на вулицю, – не вгамовувалась мала. – Я хочу подихати свіжим повітрям. Дістала ця печера!

Нестерпне дітисько. І не будеш же вічно тримати її під сонним закляттям або зв’язаною – тоді вона так і лишиться слабкосилим овочем, а це планом не передбачено.

– Ні, – сухо відповіла Ільма, спершись спиною на стіну. – Ти знову втечеш.
– Не тікатиму я, – знітилась дівчинка. – Я тоді злякалась. Ти ж темна ельфійка! Я думала, ти мене вбити хочеш… Або з’їсти.

Ще й розуму невеликого. Хоча… Де в чому вона, може, й права, просто думає трохи не про те.

– Якби я хотіла тебе вбити, зробила б це ще у лісі. Чого б мені було тягнути тебе сюди? І ні, їсти я тебе теж не збираюсь. Іллітірі – високорозвинений вид, ми не їмо розумних істот, – вона не втрималась від маленької шпильки. – Навіть людей.
– Ой, теж мені, вища раса! – Мелані скривилась. – Я не тікатиму, обіцяю. Зніми цю чортову магію і випусти мене, я в цій печері вже божеволію!

Стосунки між героїнями поки що такі собі))

✍ Читати: