Доброго, сонячного дня вам, мої Люмени!

Сподіваюся, у вас все гаразд. А я тим часом підготувала вам, трохи із запізненням, оновлення до "(не) Врятувати нас".

Хочу зауважити, що фінал вже не за горами — усього якихось 50 сторінок (сподіваюся), і ви зможете насолодитися закінченою історією. Тому, тим, хто любить читати після завершення — раджу підготуватися і придбати історію за найменшою ціною, бо після закінчення книги вона неминуче зросте, а знижку я зможу дати геть не скоро.

Ну а тих, хто купує, читає і підтримує у процесі — міцно обіймаю і цілую в обидві щічки, бо часом лише на вас і тримається моє натхнення! Дякую вам безмежно!)

 “— Це що таке? — крижані нотки його голосу мене вбивають.  

Хитаю головою майже несвідомо, намагаючись уникнути його уважного погляду. Заховати.

— Нічого.

— Асю.

— Я сказала — нічого.

Не хочу, аби він бачив, бо знаю, що він би зі мною так ніколи не вчинив. Він занадто… занадто для мене.

— Він тебе вдарив?

— Ні.

Тіло тремтить, але не від холоду. Лев так близько, і єдине, чого мені хочеться, — аби він поцілував мене так само, як цілував кілька хвилин тому.

— Асю, не бреши мені.

Я не хочу брехати. Не йому. Але правда — жорстока і неминуча. Вона зруйнує усе.

— Будь ласка… не треба. Просто… відвези мене до мами, добре? І все.

— Ні.

— Ні?

— Я зараз піду до нього. І сам запитаю, що це, бляха, було.”   

Приємного вам читання! Щиро ваша, Юне Люмен!

Шукайте мене також:  ✨Фейсбук ✨Букток ✨Інстаграм ✨Телеграм