Книга Ла Скорпіона знайшла свій щасливий фінал! Я дякую кожному, хто вболівав за Аделіту, й так само хвилювався за неї, як і я))

Тепер вона живе своє довго та щасливо ❤️

Еліза укладає фіктивний шлюб із найнебезпечнішим герцогом Лондона, щоб врятувати сім’ю від розорення — але швидко розуміє: він не грає в кохання. Він привласнює.

І невеличка візуалізація ;)

Знайомтесь, розкішний і похмурий Рейвенкрофт-хол — маєток герцога Кайдена. Він чимось схожий на свого господаря, неприступний, холодний, так і вабить своїми таємницями. Але він такий лише для тих, хто не боїться зазирнути за фасад і розгледіти те, що ретельно сховано від чужих очей…

Кайден Блеквуд

Герцог Рейвенкрофт недарма має небезпечну репутацію. Холодний і безжальний, він тримає під контролем імперію боргів та таємниць. Не вірить у кохання — лише у владу. Він вважає, що не здатен закохатись. Він обирає… і забирає, але з Елізою так не вийде.

Еліза Морелл

Збідніла аристократка з гострим розумом і гордістю, яку не зламати. Її родина на межі краху, але вона відмовляється спостерігати за катастрофою і вирішує діяти. А ще Еліза — єдина, хто наважується говорити Кайдену правду — і не боїться дивитися йому в очі.

І трішки про їх знайомство: 

— Ви завжди вламуєтесь у чужі кабінети, міс Морелл?

Голос за спиною — низький, спокійний і настільки близько, що холод прошиває мене від потилиці до кінчиків пальців. Не голосний — тихіший за шепіт, але від нього вібрує щось глибоко під ребрами, там, де зазвичай починається паніка.

— Ви тремтите, — каже він тихо, і в його голосі — не глузування, а щось голодне, від чого мені хочеться і втекти, і залишитись.

— Від холоду, — видихаю я. У кімнаті душно від каміна, ми обоє це знаємо, і сама брехня принижує мене більше, ніж правда.

Я знаю, це і між нами утворюється щось, чому я не можу підібрати назви, бо в моєму лексиконі вихованої дівчини з Гаррінгтон-стріт такого слова просто немає.

Його пальці ковзають вище — по зап'ястю, повільно, наче він малює на моїй шкірі невидимий візерунок. Навіть крізь рукавичку тепло його руки пропікає тканину, і мій пульс б'є саме там, під його пальцями, б'є безсоромно, і я впевнена — він рахує удари. Він відчуває, як моє серце б'ється для нього, і ця думка настільки інтимна, що від неї кидає в жар сильніше, ніж від його дотику.

— Це не холод, — шепоче він, і нахиляється ближче, і його губи опиняються біля мого вуха, і його подих огортає мою шию. Від цієї раптової близькості я відчуваю запах його шкіри так виразно, наче він торкнувся мене губами — сандал, тютюн, щось гірке і тепле, що осідає на язиці як алкоголь. — І ви це знаєте, міс Морелл.

Моє прізвище біля мого вуха, вимовлене його голосом, на подиху — від цього тіло видає себе остаточно: я вигинаюсь, мимоволі, і спина притискається до столу щільніше, щоб хоч кудись подітися від того, що відбувається всередині мене.

Я різко відсмикую руку.

— Не торкайтесь мене! — кидаю нервово, судомно. 

Він завмирає на мить. А потім усміхається, і ця усмішка гірша за все, що було до цього, бо в ній немає перемоги, немає зверхності — у ній обіцянка, терпляча й темна, обіцянка людини, яка знає, що час на її боці, і що моє тіло вже все вирішило за мене, і потрібно лише почекати, поки розум капітулює.

— Як скажете.

***

Любі, книга вже публікується, ловіть покликання!

Оновлення щодня о 00.00/12 ночі, 

До зустрічі!