Нова екскурсія Дніпром: неймовірні Кубучі

Вітаю вас, мої любі — уявні й реальні читачі!

Давненько я не балував вас екскурсіями Дніпром і не водив чарівними вуличками мого міста. Сьогодні хочу познайомити вас з одним надзвичайним, майже неймовірним місцем.

Є в Дніпрі площа без назви, де зустрічаються вулиця Київська та проспект Мазепи. Тут і дитяча лікарня з невеличким ринком, і АТБ змагається з «Варусом», і трамвай виробляє загадкові зигзаги, чомусь звертаючи ліворуч — подалі від лиха.

І вся ця цивілізація, яку я щойно описав, не має майже жодного стосунку до того, що розташоване буквально за п’ятдесят метрів. Бо це дивовижне місце називається Кубучі.

Кубучі хоч і знаходяться в Дніпрі географічно та адміністративно, але ментально — це зовсім інший світ і зовсім інша доля. Їхня історія занурюється так глибоко, що в людських джерелах навіть цю назву шукати не варто.

Згадки про Кубучі, що й не дивно, трапляються у головній книзі Пекла — у «Великому гримуарі» (Le Dragon Rouge). Там сказано, що десь між першою та другою війнами ангелів у всій Преісподній відбувся плебісцит, де було одноголосно вирішено відокремити Кубучі від Пекла — за надмірну моторошність і ентропійність.

Тисячоліттями Кубучі мандрували світом ромським табором. І раптом опинилися посеред великого міста, яке довго не знало, що робити з таким подарунком долі.

Якщо ви уявляєте Кубучі звичайним приватним сектором із присмаком нетрів — одразу викиньте цю картинку з голови. Кубучі — це хаос. Спочатку там стояли халабуди з гівна, картону й фанери. Потім ці стіни й стелі місцеві «хазяї» почали «облагороджувати» цеглою з цементом.

Найближчий відповідник Кубучів як явища — це фавели. Наче вони емігрували з Ріо просто до Дніпра.

У цьому місці не просто зникали люди. Тут зникали душі. Місцевих повій не брали навіть до касти плечових чи вокзальних шльондр. Із кубучанами не торгували, їх не брали на роботу, і, здається, навіть їхні діти не ходили до шкіл і дитсадків.

Не думаю, що кубучани через це сильно страждали. Бо цей маленький світ існував абсолютно автономно — на повній саморегуляції. І, повірте, там було весело.

Я застав Кубучі ще малою дитиною. Ні, ми там не жили. Але там знайшов собі прихисток мій хрещений батько. Тож бував я на Кубучах дуже часто.

Саме там я вчився їздити на велосипеді, грати у футбол, а також отримав свою першу сексуальну освіту — просто на вулиці, в ігровій формі, з багатим і різнобічним практичним матеріалом.

На Кубучах ніколи не було радянської влади. Був «участковий» (даруйте, я не можу назвати його дільничним) — дядя Боря. Алкоголік, якому місцеві щоранку ставили на ґанок рівно дві пляшки оковитої. І не факт, що казьонки.

Це була не мзда. Це був податок на спокій.

І, мабуть, єдиний податок, який кубучани взагалі платили.

Бо я точно знаю кубучан, у яких не те що паспорта — навіть свідоцтва про народження ніколи не було.

Сам дядя Боря із запою виходив двічі на рік — щоб сходити у відділок і отримати зарплату одразу за пів року.

У 1982 році (мені тоді було п’ять) совєти ввели на Кубучі армію.

Результат: зникло кілька сотень «калашів», пара вагонів боєприпасів, десяток офіцерських ПМів і згоріло два БТРи.

Кубучани жартували, що совок задушив Угорщину й Чехословаччину, а Кубучі — не зміг.

Після цього випадку влада вирішила діяти по-хорошому. І з 1983 по 1991 рік розселила близько дев’яноста відсотків Кубучів.

Я знаю одну дев’ятиповерхівку на другому Лівобережному — це такий мікрорайон Дніпра — де у два під’їзди поселили цілий ромський табір. Моє дитинство й юність минули поруч із цими людьми. І я не можу сказати про них нічого поганого.

Ну і наостанок — кілька слів про видатних кубучан.

Перший, хто спадає на думку, — ексгібіціоніст Валєра. Щодня, аж до глибокої старості в п’ятдесят сім років, Валєра їхав через усе місто до парку ДНУ дарувати людям радість і незабутні враження.

Цілі покоління студенток мали честь бачити цю велику людину. В університеті не залишилося жодної дівчини, з якою Валєра не поділився своєю теплотою.

А ще була тьотя Люба — справжній матріарх свого табору. Її боялися навіть вокзальні гадальниці, час, простір і саме Провидіння.

Тьотя Люба ворожила таким командирським тоном, що у Всесвіту просто не було іншого виходу, окрім як коритися її волі. Її погляд зупиняв трамваї, її подих народжував вітер, а її постать не влазила в жодну автівку, окрім вантажної з відкритим кузовом.

У мене зараз два центнери ваги — але мені ще дуже й дуже далеко до тьоті Люби за масштабом натури.

Ну і остання постать у цьому міні-списку — чортинятко Еммачка.

Насправді її звати Емрибіда. Але якось це ім’я не прижилося. За які такі гріхи це дівчисько вигнали з Пекла — я не знаю. Але де ще біженцям ховатися, як не на Кубучах?

Коли я був малий, ця чортиця гралася з нами всіма, не ховаючи свого справжнього вигляду. От прямо з рогами й копитами.

Потім, коли Кубучі почали розселяти, вона кудись переїхала.

А зараз працює в команді нашого міського голови — у піар-службі.

Надає постам Філатова експресії та виразності.

На цьому, мої любі, все. Повертаємося по своїх домівках.

А в коментарях нагадайте мені, будь ласка, хто з вас — мій уявний читач.