Є чоловіки, від яких хочеться тікати. А потім ти ловиш себе на тому, що тримаєш його за куртку над прірвою, бо раптом злякалася, що він впаде.

Джо Фокс такий. Небезпечний, нахабний, з'являється коли не треба і зникає коли треба. Каже тобі, що ти гарна, — і ти злишся, що це приємно чути.

А є Елайя. Той, поруч із яким уся музика в кімнаті починає звучати інакше. Від якого хочеться сказати "це схоже на казку" — тут же соромишся, що сказала це вголос.

І от вона стоїть між ними. З темною квіткою, яку ніхто більше не бачить. З двома мертвими друзями. З Парижем, який більше не здається безпечним...

Я писала цю книгу і вагалася до останнього, кого має обрати героїня.

Це або проблема. Або саме те, що робить читання нестерпним у найкращому сенсі.

У вас був такий момент у книзі — коли розумієш, що вже не можеш ненавидіти персонажа, хоч дуже намагалася?

Розкажіть. Хочу знати, чи я не одна така))

Назву книги запитуйте тут, або переходьте на мій профіль!