Любі мої! 

Здається, я оклигав. 

«Три гудки Петровки» закінчено. Відпочив трохи більше двох тижнів. Мозок ще трохи дезорієнтований, але просить роботи. Тим більше, що днями мене «вкусила» одна жирна ідея. Я вже не кажу про проєкт, котрий чекає на мене не одне десятиліття. Обидва концепти для мене рівнозначні. І сьогодні я зрозумів, що просто не можу обрати, на якому варто сконцентруватися. 

Саме тому я і вирішив спитати поради у вас, мої читачі та колеги. 

Є два світи, що чекають. Обидва живі. Обидва мої. І я не можу обрати.

«Змінанка»

Цей роман я виношував двадцять років. Починав ще в нульових — тоді був інший герой, інший час, інше місто і навіть інша мова. Відклав. Повернувся минулого травня і зрозумів: він нарешті готовий. Точніше — я нарешті готовий.

Його звуть Олекса Барковський. Його тілу сьогодні 48. Але скільки років його свідомості — він і сам не знає.

Тіло Олекси живе як у всіх: від народження до смерті, по прямій, без вибору. А свідомість щодоби о 5:34 стрибає в довільний день його дев'яноста п'яти років життя. Без логіки. Без попередження. Без права голосу. Він міг прокинутися в тілі сорокавосьмирічного чоловіка зі свідомістю немовляти. Або в тілі старого — з розумом підлітка, що вперше закохався. І так — усе життя.

Це не фантастика про подорожі в часі. Це роман про людину, яка навчилася берегти себе від себе самого. Про те, де закінчується тіло і починається «я». І про тих — людей і не тільки — хто лишається поруч.

Це роман у дусі «Бенджаміна Баттона» Фітцджеральда або «Дружини мандрівника в часі» Одрі Ніффенеггер. Про те, що стає з людиною, котра знає про своє життя все, але не може ним керувати. Така собі дуже інтимна філософська сповідь. 

«Ефект Біг-Бену»

Цій ідеї п'ять днів. Вона прийшла раптово — і одразу в повний зріст.

Рівно о 12:00 за Грінвичем усесвіт повертається на одну добу назад. І так — знову. І знову. І знову. Петля довжиною в 10 000 років. Приблизно 3 650 000 циклів. «День бабака» у всесвітньому масштабі.

Люди пам'ятають усе. Кожен цикл — новий шар пам'яті поверх попереднього.

Спочатку — розгубленість. Потім — те, що людям взагалі вдається в найтемніші моменти: усвідомлення, що завтра не існує і більше немає нічого, що стримує. Уявіть людство, якому раптом дозволено все. Я уявив — і мені стало моторошно від власної фантазії.

А потім — і це буде найдовше і найстрашніше — пошук прощення. Бо всі все пам'ятають.

У цьому романі немає головного героя. У кожного розділу свій оповідач, і вони не повторюються. Персонажі проживають лише одну добу у своєму циклі й більше не з'являються.

Бо головний герой тут — людство. А кожен розділ — одне свідчення. Один голос із будь-якої точки планети, написаний у новому літературному жанрі: від мелодрами до космічного горору.

Чим це закінчиться — я ще не наважився назвати вголос.

Цей твір — дослідження шляху людства до кращої версії самого себе через сотні поглядів різних людей. 

Це не голосування.

Мені не цікаво, що вам цікавіше читати. Мені цікаво — що вас зачіпає. Що залишає по собі відчуття. Про що хочеться запитати.

Напишіть у коментарях. Одне речення або двадцять — однаково.

Від цієї розмови залежить, над чим я сидітиму найближчі місяці.

Дякую.