Починаю писати нову книгу. Сподіваюсь буде цікаво.

   Моя історія почалася не з тріумфу, і точно не з надії. Вона почалася вночі — на холодному ритуальному камені. Приємно, правда? Хочеться одразу закутатися в ковдру та попити чаю, але ні, замість цього лежу тут і відчуваю, як мене майже вбивають.

   Поруч лежала моя зведена сестра Міріелла. Міцно тримала мене за руку й повторювала одну й ту саму фразу, як заїжджена платівка:

   — Скоро все це скінчиться для тебе… і нарешті розпочнеться для мене.

   Чудово. Здається, я потрапила у фантастичну версію сімейних свят. Намагалася вирвати руку з її хватки, але тіло чомусь відмовлялося слухатися. Дивна слабкість розтікалася по мені, і я вже майже повірила, що моє тіло вирішило «співпрацювати» з отрутою. Так-так, напевно, мене напоїли якимось зіллям. І що ж? Я сама винна — занадто безтурботна, щоб перевіряти їжу. Далі буде ще веселіше, обіцяю.

   Все через ту кляту новину: мачуха нарешті дозволила мені поїхати на навчання до Академії Чистої Аркани. І, звісно, без участі моєї улюбленої тітоньки Дамірани тут точно не обійшлося — вона трохи натиснула на мачуху, і та, як завжди, не змогла встояти.

   Настільки захопилася підготовкою, що втратила пильність. Чудово. Всі ці ритуали, закляття, тренування… і ось результат: лежу тут, наче гарний експонат для магічного музею «Не роби цього вдома».

   І, знаєте що? Дивна думка все одно прокралася у мою голову: добре, що обрали мене, а не молодших сестер. Хоч хтось із нас виніс користь, так би мовити.

   Напевно, варто було почати цю історію не зі сцени власної «жахливої загибелі», а з того моменту, коли все почало йти не так. Ну що ж, спробуємо ще раз. З самого початку, поки мій сарказм ще живий і може витримати таке розповідати.