Першою моєю думкою було вибачитися. Другою — прикинутися кимось іншим. Третьою — втекти, не сказавши ані слова.
Я обрала четверту: усміхнутися так, ніби ми двоє регіональних співробітників, які вдруге в житті
випадково зіштовхнулися на корпоративі, а не колишні, що перетнулися в коридорі мого минулого
життя.
— Пікульський, — сказала я максимально буденно, наче ми розійшлися вчора, а не п’ять
років тому, — рада, що ти й досі ведеш осмислене існування на цій бренній землі, але мені
терміново потрібно йти.
— Я б сказав — страждаю й долаю. І все з твоєї вини. Терміново — це наскільки? — Василь
не відпустив мою талію, а навпаки, трохи впевненіше зафіксував долоню, ніби боявся, що я
зникну, якщо він моргне.
— На рівні «пожежа, повінь і землетрус одночасно», — чесно відповіла я, уникаючи імен.
— Ти завжди так ідеш, — усміхнувся він. — Спочатку мило посміхаєшся, потім влаштовуєш
«пожежу, повінь і землетрус», а після всього цього зникаєш у заході сонця. А точніше — у
світанку.
— Це мій фірмовий стиль, — я спробувала вивільнитися. — Пусти, Пікульський.
— Ні, — абсолютно впевнено сказав Василь, відпустивши руки, але перегородивши прохід
своїм тілом.
Дуже ввічливо.
— П’ять років, Уляно, — продовжив він м’яко, але з дуже гучним докором. — Я заслужив
хоча б дві хвилини.
— Ти їх уже витратив, коли вимовив першу фразу, — сказала я й знову спробувала
прорватися.
Безуспішно.
— Тоді ще одну, — Василь нахилив голову. — Куди ти так поспішаєш?
У голові гарячково перебиралися варіанти. На літак — непереконливо, я без валізи. До лікаря
— занадто небезпечно. Пікульський з таких, що може викликатися мене відвезти, і тоді
доведеться або летіти, або йти на прийом, або визнавати себе некомпетентною брехухою. Не
люблю бути некомпетентною.
— У мене ділова зустріч, — упевнено видала я.
— З ким?
— З… — я запнулася. — З діловим партнером!
Очі Василя весело й небезпечно блиснули.
— Оце так, — протягнув він. — А чого це твої «ділові справи» змушують тебе так
нервувати?

— Вік, — знизала плечима я. — Я тепер нервую через усіх і вся.
— І де у тебе зустріч?
— У сусідньому ресторані, — я тицьнула пальцем у бік виходу. — Ось він, буквально за
поворотом.
— Тоді я почекаю, — спокійно сказав Василь. — За п’ять років у мене накопичилося надто
багато запитань, і мені кортить їх тобі поставити.
— Це зайве.
— Мені так не здається.