Знижка на психологічну драму

Вітаю, дорогі читачі!
Сьогодні діє знижка на мою психологічну драму

"ПОПІЛ і ПЕЛЮСТКИ".

Поки вона намагалася бути тією дружиною, якою він хотів її бачити, відчай підкрався надто близько. І саме в цей момент поруч з’явився інший. Вона не шукала нової любові, лише свободи. Але протистояти новому й сильному почуттю вона не змогла…

У цій історії будуть: суперечності, складні емоції, вибір між опорою та порятунком, пристрасть.

Уривок:

Я, як і щовечора, приготувала зелений жасминовий чай із солодощами і подала його нам у вітальні. Ми сиділи по різні боки масивного П-кутового дивана темно-сірого кольору, один навпроти одного. За півгодини до цього я знову дістала подушку і зараз вона лежала поруч зі мною, як символ мого опору...

Свиридов з упевненим і важливим виглядом розмірковував про те, який тип басейну найбільше підійде для нашого ландшафту і погодних умов, а я прокручувала в голові фразу, яку все не наважувалася вимовити вголос. Не знаю, чого я чекала: більшої впевненості від себе чи словесної паузи від Максима. Нарешті, зрозумівши, що ні того, ні іншого я не дочекаюся, я перебила чоловіка:

- Знаєш... іноді я думаю, що, можливо, якби я... просто пішла, тобі було б легше. Менше дратувало б усе.

Максим підвів на мене очі, повні презирливого здивування, і криво посміхнувся:

- Цікава думка. Але, як ти сама кажеш, ти часто думаєш про дивні речі. Ти знову втомлена? Або знову ображаєшся через цю незґарбну подушку? - Він кинув на неї презирливий погляд.

«Я знову намагаюся сказати тобі те, що ти не хочеш чути...»

- Я говорю про більш фундаментальні речі, Максиме...

- Про які ж? - в його погляді була все та ж, їдко-неповажна, насмішка, немов Свиридов сумнівався, що мені знайоме значення слова «фундаментальний».

- Мені все частіше здається, що я просто... Просто не на своєму місці. - Я замовкла. Максим теж мовчав: вже серйозний, без посмішки. - Мені здається, що ми помилилися... Що я помилилася... Що я насильно тримаюся за щось, що давно тріщить...

- Гхмм... - Свиридов штучно кашлянув у кулак, а потім відпив чаю. - Амелія, ти завжди була схильна драматизувати... Ти просто втомилася. А у нас - все добре. Ми ні в чому не маємо потреби. Все стабільно. Не думаю, що варто рубати з плеча через тимчасову слабкість. Це виглядає негідно...

Максим знову заспівав свою стару пісню, але я не збиралася підспівувати йому цього разу. Я втомилася бути бек-вокалісткою. Мені потрібна була сольна партія.

- А якщо це не тимчасово? Якщо наша «стабільність» - це моя внутрішня порожнеча? – Я схопила подушку і поклала її собі на коліна.

Свиридов напружився, явно роздратований моєю несподіваною наполегливістю, а потім холодно вимовив:

- Порожнеча живе в голові у тих, хто перестає цінувати те, що має. Ти, до речі, не забула, що у нас вечеря з моїми колегами на вихідних? Буде незручно, якщо ти знову будеш виглядати так, ніби ось-ось заплачеш.

«Ну, як? Як мені пробити цю стіну?!»

Моя наполегливість починала невблаганно танути: її рятувала тільки шорсткість подушки, яку я відчувала під своєю спітнілою долонею. Знизивши голос, я відповіла:

- Я просто хочу... хоч трохи повітря. Бути собою. І не відчувати провину кожну секунду...

- Амелія, а ти думала, хто ще погодиться терпіти всі твої слабкості та недосконалості, якщо не я? - голос Свиридова спалахнув короткочасною ніжністю.

Моя наполегливість починала програвати, адже Максим мав рацію: він знав, що я боялася цього. Але подушка у моїх руках знову нагадала мені, чого я прагну насправді.

«Ні. Зараз цей трюк не спрацює!», - я ще намагалася поборотися.

- Може, і ніхто... І, можливо, це навіть на краще.

На обличчі Максима знову заграла самовдоволена посмішка, а в очах блищав до болю знайомий вогник зарозумілості.

- Ти занадто багато думаєш, Амеліє. І не про те, про що слід думати заміжній жінці. Краще виспись гарненько. А може, візьми відпустку? Я більше, ніж впевнений, що все це — просто втома. Не варто через неї ламати те, що прекрасно і злагоджено працює.

- Втома це просто симптом, Максим...

Свиридов оглянув мене пронизливим і важким поглядом, а потім неквапливо встав з-за столу і підійшов ближче. Його кроки були настільки розміреними, що кожен із них відгукувався у мене в скронях. Він зупинився поруч, нахилився так, що я відчула його подих біля своєї щоки. В цей момент я стиснула подушку ще сильніше.

— Повітря, кажеш?.. — тихо повторив він. — Цікаве слово. Але, бачиш, Амеліє, коли люди занадто часто і багато ним дихають — у них паморочиться в голові. І вони починають робити... дурниці.

Свиридов присів на край столу, акуратно дістав з моїх рук подушку і почав повільно крутити її в руках, роблячи вигляд, що розглядає візерунок... А потім Максим знову звернув погляд на мене. Погляд, який змусив мене зіщулитися.

— Я не хочу, щоб з тобою сталося щось подібне. Ти — частина цього дому. Моєго дому. А повітря... воно і тут є. – Свиридов розвів рукою, вказуючи на простір навколо нас. Його простір. - Просто ти розучилася ним дихати. Максим ледь посміхнувся куточком губ. Це була нездорова, крижана і бездушна посмішка. — Тож давай без цих розмов, Амелія. Я занадто багато вклав у наш шлюб. І я не збираюся це втрачати через твою примху.

- Це не примха, Максиме…

- А що ж тоді?

- Мені здається, що я більше не кохаю тебе…- ледве наважилася вимовити я.

Свиридов знервовано хмикнув.

- Кохання, Амеліє, це – просто звичка, помножена на гормони і відповідальність, — холодно відрізав він. — Тільки дія гормонів з часом минає. А відповідальность – залішається. - Максим упевнено плеснув долонею по подушці, яка тепер лежала на його стегні.

Голос Свиридова звучав рівно, але в кожному слові бриніла прихована погроза: не смій руйнувати порядок, який я створив.

Я дивилася на Максима — чужого, безкрайньо далекого, хоча він сидів просто переді мною. Світ ніби зрушив з осі.

— Ти справді так думаєш? — спитала я тихо, боячись власного голосу. І того, щ омогла почути від Свиридова.

— Я це знаю напевно, Амеліє, — відповів Максим, не відводячи погляду. — Почуття приходять і йдуть, а шлюб — це структура. І в ній кожен має своє місце. Моє — забезпечувати, твоє — бути поруч. Без істерик. Без цих... філософських нападів.

Його вільна рука торкнулася мого плеча — м’яко, але з тією ж холодною впевненістю, що й завжди. Я ледве стримала тремтіння.

— Максиме, я більше не можу бути поруч просто так... Не з примусу, не з обов’язку. Я хочу відчувати, що живу, а не функціоную. – Мабуть, ще ніколи мої слова не звучали одночасно так сміливо і відчайдушно.

— Ти надто багато начиталася любовних романів, — хмикнув Свиридов, не звертая уваги на мій відчай. — У реальному житті жінка повинна розуміти, що щастя — це спокій, а не буря. — Максим провів долонею по моєму плечу, ніби заспокоюючи, але його дотик більше нагадував густий холодний клей, а не ласку. - І потім, - додав він, - здається, ти забула три речі, які не варто ніколи забувати.

- Які? - ледь чутно промовила я.

- По-перше, я - вихованець дитячого будинку. По-друге, ти - моя. А по-третє, вихованці дитячих будинків, як ніхто інший, вміють боротися за своє...

Після цих слів мені здалося, що мої плечі не тільки були змащені неприємним в'язким клеєм, але що зверху на них повісили величезне важке пальто.

- А тепер, - як ні в чому не бувало вимовив Максим, підвівшись на ноги, - розкажи мені краще, який басейн тобі подобається найбільше.  - Він підійшов до свого місця, висунув диванний відсік і недбало закинув туди мою подушку. А потім він сів на своє місце і спокійним та впевненим голосом додав. - Ти ж знаєш, я хочу, щоб тобі тут було комфортно...

Його інтонація була м'якою. Навіть солодкою. Але за цією м'якістю чулося попередження, яке я зрозуміла надто добре.

У той момент я остаточно усвідомила, що не зможу піти від Свиридова без лиха, без бурі. Що ж... Так і вийшло.