Оповідання за картинкою. А що ви від мене чекали?

Дякую чудовій і креативній Тетяні Губоній за незвичний флешмоб оповідань.

Скажу чесно, я не дуже любила в школі такі завдання, тому шо зазвичай у всіх було одне й те саме написано, а мої твори дуже відрізнялися й іноді викликали у вчителів здивування. Але в цьому флешмобі я взяла участь з задоволенням.

Головна умова – яскрава весняна картинка (хоча Тетяна й запропонувала свою та дозволила учасникам обрати й іншу). Я писала по тій картинці, яку запропонувала Джулєта Матикота.

❤️❤️❤️

Теплий післяполудневий вітерець легенько перебирав листя старих дерев у парку, коли Беатріс раптом різко зупинилася. Вона ледь не наступила на поділ своєї розкішної, але абсолютно непрактичної для таких прогулянок білої сукні з купою рюшів.

— Артуре, стій! — вона нетерпляче схопила брата за рукав сорочки.

— Беа, заради всього святого, що знову? Ти побачила особливо рідкісного метелика чи загубила стрічку? — Артур приречено зітхнув, вже вкотре шкодуючи, що погодився на цей "оздоровчий променад".

— Ні! Дивись! Там, на гілці! — вона вказала витонченим пальчиком кудись вгору.

На товстій гілці старого дуба, зневажливо звісивши пухнасту руду лапу, сидів кіт. Він дивився на них згори вниз із таким виглядом, ніби це вони застрягли серед парку, а не він на дереві.

— Кіт. Яке диво. Ходімо далі, — Артур спробував рушити з місця, але сестра стояла як вкопана.

— Ми не можемо його тут залишити! Він же крихітний і боїться!

— Боїться? Беа, він дивиться на мене так, ніби планує відібрати мій спадок, — пирхнув брат. — До того ж як ти збираєшся його дістати? Полетиш?

Беатріс окинула брата тим самим оцінюючим поглядом, від якого Артуру завжди ставало недобре ще з глибокого дитинства.

— Підсади мене.

— Що?! У цій сукні? Ти ж звалишся мені на голову, і ми обоє будемо в багнюці!

Але сперечатися з Беатріс було марно. Вже за хвилину Артур, червоніючи від натуги й стиха бурмочучи прокльони всім котам Британії, тримав сестру за талію, піднявши її в повітря.

— Трохи вище, Артуре! Я майже дістала! — сопіла Беатріс, відчайдушно тягнучись до рудого створіння.

Кіт, побачивши наближення рук, демонстративно потягнувся, позіхнув і... ліниво пересунувся на кілька дюймів далі по гілці.

— Ах ти ж маленьке чудовисько! — обурено видихнула дівчина. Кілька зелених листочків вже міцно заплуталися в її довгому розпущеному волоссі, а ідеальна зачіска повільно перетворювалася на гніздо. — Артуре, крок вперед! Тільки не хитайся!

— У мене зараз спина трісне по швах! — простогнав брат, роблячи вкрай непевний крок і ледь не втрачаючи рівновагу. — Хапай його вже, заради Бога!

Зробивши останній ривок, Беатріс міцно вчепилася в пухнасте руде пузо. Кіт обурено нявкнув, але було пізно — дівчина притиснула його до грудей, тріумфально і трохи шалено посміхаючись.

— Готово! Тримаю! Опускай! — скомандувала вона, зовсім не переймаючись тим, що поділ її ідеальної сукні тепер прикрашала чудова зелено-коричнева пляма від кори, а дихання збилося.

Артур із кректанням опустив сестру на землю, тримаючись за поперек і бурмочучи щось про те, що наступного разу залишить її на дереві разом із цим рудим демоном. Беатріс, важко дихаючи, міцно притискала до грудей кота, який тепер обурено нявчав, вимагаючи повернути його на законну гілку.

— Ти тільки подивись на себе, Беа, — застогнав Артур, обтрушуючи свої штани. — Схожа на лісову мавку після бурі. Що скаже матінка, коли побачить цю сукню?

Беатріс хотіла гідно відповісти, відкинувши з обличчя пасмо волосся разом із застряглим кленовим листком, але не встигла.

— О, слава небесам! Ви його врятували! Лорде Байроне, ти нестерпне створіння!

З-за кущів квітучого жасмину виринула дівчина. Вона важко дихала, тримаючись за бік, а її строга, практична сукня для верхової їзди була злегка запилена на подолі. Капелюшок трохи збився набік, з-під нього вибилися темні локони, але це анітрохи її не псувало. Навпаки.

Беатріс завмерла. Усі дошкульні слова, які вона готувала для брата, миттєво вивітрилися з голови.

Незнайомка підійшла ближче. Її щоки палали від бігу, а очі... О, ці очі кольору міцного чаю, вони дивилися з такою щирою вдячністю і тривогою, що серце Беатріс раптом пропустило удар, а потім забилося з подвійною швидкістю. І справа була зовсім не в тому, що вона щойно займалася акробатикою на дубі.

— Я шукаю його вже цілу вічність, — видихнула незнайомка, зупиняючись за крок від Беатріс. Вона м'яко посміхнулася і простягнула руки, щоб забрати втікача. — Дякую вам безмежно. Я навіть не знаю, як...

Їхні пальці випадково торкнулися, коли пухнастий "Лорд Байрон" невдоволено перекочував з рук в руки. Цей легкий дотик ніби пустив електричний розряд. Беатріс рвучко підвела погляд.

Час навколо них ніби завмер. Шум вітру в листі, незадоволене бурчання Артура десь на тлі, невдоволене нявкання рудого винуватця — все це відійшло кудись дуже далеко, ставши лише розмитою декорацією. Залишилися тільки ці неймовірні темні очі навпроти, ледь вловимий аромат жасмину та гаряче відчуття тепла від чужих пальців, які на секунду довше, ніж вимагали правила пристойності, затрималися на її долоні.

— Я... Елеонора, — тихо сказала дівчина, не розриваючи зорового контакту. Здавалося, вона теж на мить забула, як дихати.

— Беатріс, — ледь чутно видихнула вона у відповідь.

Зараз Беатріс абсолютно не усвідомлювала, що виглядає як розкуйовджене гніздо з брудом на сукні. І, що найдивніше, вперше в житті їй було на це абсолютно, катастрофічно байдуже. Вона просто тонула в цьому погляді.

Тишу, що несподівано зависла між ними, порушило гучне і вкрай незадоволене покашлювання Артура.

— Кхм. Перепрошую, що перериваю цю зворушливу мить єднання з природою, — пробурмотів він, потираючи поперек. — Але моя сестра наразі нагадує перекотиполе, а я відчуваю себе вантажним конем на пенсії.

Елеонора кліпнула, ніби виринаючи з трансу, і легкий рум'янець торкнувся її щік. Вона нарешті оглянула Беатріс з ніг до голови і ахнула: 

— Ох, небеса, ваша сукня! І волосся... Це все через нестерпного Лорда Байрона. Будь ласка, вибачте мені. Мій дім зовсім поруч, відразу за тією каштановою алеєю. Дозвольте запросити вас на чай? Ви зможете привести себе до ладу, відпочити, а я хоч якось спробую віддячити за вашу самовідданість.

Артур раптом помітно пожвавішав: 

— Чай? Справжній гарячий чай і, можливо, м'яке крісло? Беа, ми йдемо. І я не приймаю жодних заперечень. Твій героїзм має бути винагороджений хоча б печивом.

Беатріс ледь стримала тихий смішок. Заперечувати? Вона б зараз пішла за цією дівчиною хоч на інший кінець світу, не те що за каштанову алею.

— З великою радістю, Елеоноро, — м'яко відповіла вона, ігноруючи бурчання брата.

Вони рушили стежкою пліч-о-пліч. Лорд Байрон, зрозумівши, що пригоди на сьогодні закінчилися, примирливо замуркотів на руках своєї господині. Артур плентався трохи позаду, вже мріючи про відпочинок.

А Беатріс йшла поруч з Елеонорою, крадькома ловлячи на собі її теплі погляди і вдихаючи тонкий аромат жасмину. Вітерець усе так само бавився листям старих дерев, сонце плуталося в гілках, але світ навколо непомітно змінився. Беатріс обережно поправила листочок, що досі стирчав у її волоссі, і раптом зловила себе на думці, що саме в цю мить, із зіпсованою сукнею і брудними долонями, вона почувається абсолютно, беззаперечно щасливою. І що ця кумедна зустріч у парку — лише початок чогось неймовірно прекрасного.

❤️❤️❤️

Передаю естафету: Олена Ранцева, Зодча Тіней, Юлія Марченко

Хто хоче, шоб це оповідання стало частиною повноцінної книги? Пишіть в коментарях. Тільки чесно ;))