Виїхати з окупації — це не фінал щасливого фільму. Це початок іншого пекла, про яке мало хто говорить.
Я виїхала. Вирвалася. Вивезла дитину. Здавалося б, треба дихати на повні груди, дякувати долі… Але саме в цей момент, у чужому місті, з однією сумкою в руках, мене добила найближча людина. Спокійною, холодною байдужістю.
У книгах пишуть про сильних жінок, які встають з колін і підкорюють світ. А я зараз не сильна. Я розбита. Я — тінь, яка намагається згадати, як це — просто хотіти жити далі.
Пишу про це у своїй сповіді "Розбита я". Це не роман про кохання. Це історія про те, як вижити, коли твій найбільший подвиг виявився нікому не потрібним.
Дівчата, хто з вас теж помирав від байдужості тих, разом з якими ви пройшли через вогонь? Як ви знаходили сили встати з ліжка на наступний ранок?
2 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиЦе справді дуже важко, навіть тоді, коли є на кого покластися. А от коли немає... Бажаю, щоб ця книга стала вашим зціленням і допомогла іншим в схожих ситуаціях. Беру в бібліотеку, буду чекати завершення.
Дієз Алго, Дякую вам за таку щирість... Ми з вами розмовляємо однією мовою — мовою тих, хто знає ціну втраченого дому. Немає "менш складних" обставин, коли йдеться про рідну землю, біль від цього завжди справжній. Ваші слова про "вистояти і вижити" — це зараз мій головний орієнтир. Дякую за підтримку, вона для мене зараз як ковток повітря. Все обов'язково буде Україна!
♥️♥️♥️
Щастя, ❤️❤️❤️
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати