Виїхати з окупації — це не фінал щасливого фільму. Це початок іншого пекла, про яке мало хто говорить.
Я виїхала. Вирвалася. Вивезла дитину. Здавалося б, треба дихати на повні груди, дякувати долі… Але саме в цей момент, у чужому місті, з однією сумкою в руках, мене добила найближча людина. Спокійною, холодною байдужістю.
У книгах пишуть про сильних жінок, які встають з колін і підкорюють світ. А я зараз не сильна. Я розбита. Я — тінь, яка намагається згадати, як це — просто хотіти жити далі.
Пишу про це у своїй сповіді "Розбита я". Це не роман про кохання. Це історія про те, як вижити, коли твій найбільший подвиг виявився нікому не потрібним.
Дівчата, хто з вас теж помирав від байдужості тих, разом з якими ви пройшли через вогонь? Як ви знаходили сили встати з ліжка на наступний ранок?
6 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиСпівчуваю
LibertyFox, Дякую вам за підтримку. Бережіть себе❤️
Від найближчих - найболючіше.
У мене інший досвід, і він завжди десь спливає у моїх книгах, бо болить. Та я все ще не наважилась писати саме про це повністю.
Ви дуже смілива, і дуже сильна. Навіть якщо думаєте, що сила виглядає якось по-іншому.
Я щиро захоплююсь, що ви як мінімум знайшли сили про це розповісти, ще й у книзі, ще й на загал.
Бажаю Вам успіхів, розуміння, і справжніх близьких людей, які ніколи не знецінять Ваших почуттів.
Джулєта Матикота, Дякую❤️
Я теж переселенка, з Луганської області. Від байдужості не помирала, бо коли я виїхала з дитиною, то подруга дуже допомогла напочатку. Але помираю від того, що я ніколи не побачу своє рідне місто, моє життя більше не буде таким, яким було, я чотири роки не бачила батьків, навіть подзвонити їм не можу та почути голос. Моя дитина не знає, що це таке святкувати день народження чи новий рік великою родиною, що таке гуляти з бабусями, її дитинство вкрадено. Щоб не збожеволіти почала писати книги, вони рятують моє ментальне здоров'я, там я можу впливати на світ, про який пишу, щоб не думати про той, де я нічого змінити не можу. Тримайтеся! Життя одне. Треба знаходити причини, щоб жити далі ❤️
Юлія Марченко, Дякую вам за цей коментар… Я читала із сльозами. Дуже відгукнулося.
Я теж розумію цей біль — коли втрачаєш не просто дім, а ціле життя, і розумієш, що вже нічого не буде як раніше… І за дітей особливо болить. Це найважче.
І так, я вас дуже розумію про книги. Мені теж це допомагає триматись, не з’їхати з глузду, якось проживати все це через слова…
Дякую вам за підтримку. Вона для мене дуже цінна.
Обіймаю вас ❤️ Тримаймось.
Як же шкода таких людей як ви, які лишилися рідних стін. Співчуваю вам від усього серця. Нехай у вас все буде добре. Книжка ваша мені подобається. Чекаю продовження:)
Лілія Дворська, Дякую за теплі слова. Продовження книги вже завтра:)
Це справді дуже важко, навіть тоді, коли є на кого покластися. А от коли немає... Бажаю, щоб ця книга стала вашим зціленням і допомогла іншим в схожих ситуаціях. Беру в бібліотеку, буду чекати завершення.
Дієз Алго, Дякую вам за таку щирість... Ми з вами розмовляємо однією мовою — мовою тих, хто знає ціну втраченого дому. Немає "менш складних" обставин, коли йдеться про рідну землю, біль від цього завжди справжній. Ваші слова про "вистояти і вижити" — це зараз мій головний орієнтир. Дякую за підтримку, вона для мене зараз як ковток повітря. Все обов'язково буде Україна!
♥️♥️♥️
Щастя, ❤️❤️❤️
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати