Сашко сідає поруч і накидає на мене пухнастий плед. Краєм ока я помічаю, як за вікном сіріє і… мою маму, яка зиркає на нас через дитячий бінокль брата. Марко смикає маму за піжамні штани, позіхаючи. Бракує лише батька, але він у такі ігри не грає. Йому сон важливіший за мамині плітки. 

— Моя мама підглядає за нами! — Я біжу до вікна. Не встигаю його відкрити, як вона ховається за шторами. Повірити не можу, що її цікавість зайшла так далеко.

— До вечора вся Одеса буде знати, що ми разом. — Від посмішки у Сашка зʼявляється мила ямочка на щоці, яку я раніше не помічала. — Просто дай їй порадіти. Вона так довго про це мріяла. 

— Ага, звісно! Вона ж замучить мене питаннями. Хіба ти не знаєш мою маму? — Вона доставатиме нас обох, поки не отримає бажаного. Спочатку їй подробиці подавай, а далі «коли весілля?» та «я б вже внуків няньчила». Ця жінка мов лавина, що стрімко мчить з гори. Її вже ніяк не зупиниш. 

— Знаю, і свою теж. — Олександр, щоб хоч трохи заспокоїти мене, бере мої руки у свої. Ніжно масажує кожну кісточку, а тоді підносить їх до своїх губ і цілує кожну тильну сторону долоні, не відводячи від мене погляд, від чого у мене перехоплює подих. У цьому милому жесті немає нічого такого, але він змушує мене відчувати спрагу й поспіхом кусати нижню губу, щоб приглушити власні бажання. 

Якщо вас зацікавила цитата, то запрошую до прочитання моєї книги "Вороги кохання".