Привіт) Знаю, як сильно вам подобається книга “Мій нестерпний бос”. І всім, хто чекав на знижку, рада повідомити, що цей день настав ❤️ Сьогодні книгу можна прочитати за вигідною ціною ❤️

Один з улюблених уривків:

Адам тут. Сидить в кріслі за столом й пʼє щось зі склянки, дивлячись у велике панорамне вікно на вогні нічного міста. Комір сорочки розстібнутий, рукава закочені, а піджак, певно, висить в гардеробній.

Чоловік раптом видається мені незнайомцем. Я жодного разу не бачила його ідеально попрасовану сорочку розстібнуту хоч на ґудзик.

Світ офіційно зійшов з рейок! Мабуть, сталося щось страшне!

В кабінеті увімкнене лише верхнє тьмяне світло, а в руках у боса явно не чай з ромашкою.

— Йдіть додому, Вікторіє.

Голос рівний та тихий. І звідки знає, що це я? Навіть і не глянув у мій бік. Мурашки біжать по шкірі й осідають на плечах.

Я звикла слухатися наказів Адама одразу без питань та вагань, але зараз замислююся на долю секунди й цього достатньо, аби чіпкий погляд боса знайшов мене в напівтемряві.

Його права брова повзе догори, ніби запитує, якого біса. Я й сама задаю собі це питання, так і не відпускаючи ручку дверей.

Метал під пальцями холодний, як і його очі. Але я вперше за пʼять років помічаю в них такий блиск. Людяний, напевно. В погляді трохи втоми й трохи суму. Та все це швидко ховається за звичною маскою байдужості.

— Я просто хотіла запитати, чи потрібно щось ще, доки не пішла додому, — знаходжуся з відповіддю.

Очікую, що бос мене відішле, але він відвертається і мовчить. Раптова тиша в кабінеті мов натягнута струна. Здається, найменший звук — і вона забринить, а тому я намагаюся навіть не дихати. Новий рівень корпоративної медитації!

— Ви ще тут? — запитує за хвилину, так і не дивлячись в мій бік.

— Тут.

Ще секунда напруженої тиші.

— Підійдіть, — лунає тихо й коротко.

І знову я не кваплюся виконати наказ. Бо звучить це слово саме так. Але мов до підлоги приросла. Ой, не подобається це мені! Аби за свавільність не звільнили з роботи…

Слина в роті вʼязне, а мене мов паралізує, бо зовсім не розумію, що відбувається, та підходити інстинктивно не хочу.

— Йдіть звідси, Вікторіє, — каже Адам знову й у голосі не чутно роздратування. Лише трішки втоми.

Зазвичай я бездоганно виконую свою роботу. Я незамінна помічниця, розумна, цілеспрямована та завжди під рукою, коли потрібна, але зараз вперше за усе життя я відчуваю ступор. Бо піти й полишити його в такому дивному стані здається мені неможливим. Втім, як і залишитися.

Наче я обираю між двома рішеннями, і обидва неправильні.

Бос трішки хмуриться й підводиться зі свого крісла. Йде до мене широким впевненим кроком. Зараз виштовхає за двері та й усе! І я навіть рада, бо тоді не доведеться вирішувати і я не нестиму відповідальності за раптову слабкість.

Я вже майже зітхаю з полегшенням, коли він підходить.

Адам береться за ручку дверей, з якої я одразу ж прибираю свою руку. Мимовільний дотик несподівано ошпарює кипʼятком.

Можливо дивно, та за всі три роки співпраці ми жодного разу навіть випадково не торкалися одне одного. Навіть в спільних подорожах за кордон. І чому не взяв ручку з іншого боку?

Бос відкриває двері ширше, а я згадую нарешті, що маю виглядати бездоганно при ньому, а тому розправляю плечі, збираючись вийти.

Адам стоїть занадто близько, аби пройти не задівши. А штовхнути його плечем буде неввічливо? Так і уявляю картинку, де він рівним голосом віддає наказ, а мені зносять голову з плечей за порушення субординації…

Пауза затягується. Світло-сірий погляд чоловіка пропікає шкіру на обличчі, й щоки покриваються румʼянцем від сорому. Доросла дівчинка, а застигла, мов школярка перед вчителем!

Я підходжу ближче до виходу, сподіваючись, що чоловік сам здогадається посунутися і ця раптова напруга розвіється за вітром, як тільки вийду з офісу, але ні. Бос навіть не думає посунутися.

Відчуваю від чоловіка нотки алкоголю й знову дивуюся. Він же не пʼє. Взагалі! Хоча, можливо, наодинці, коли нікого нема поряд…

Адам повільно штовхає двері й вони зачиняються тихо, з легким клацанням. А мені на мить здається, що це всередині мене щось надірвалося.

— Вікторіє? — голос чоловіка глибокий та несподівано теплий.

— Так? — мій звучить надто тихо.

В роті пересихає.

— Я давав вам можливість піти. 

Насолоджуйтеся читанням книги“Мій нестерпний бос”!

Також, по традиції, пропоную вам дружбу в мережі. Більше розіграшів, інформації від автора й щирих розмов ❤️ А ще на каналі в телеграмі будуть візуали до книги ❤️

ТікТок  ❤️  Інстаграм  ❤️  Фейсбук  ❤️  Телеграм