Тихої ніченьки!

Запрошую до іще одного оновлення!

✨✨✨

Я зітхаю та мовчу. Це все, звісно, чудово, але я не маю досвіду спілкування з дітьми. І вже дуже невпевнена, що мені вдасться знайти спільну мову з Костею. І реально після розповідей матері, страшно.

— Настю, я намагатимуся, але нічого не можу обіцяти, — розгублено кидаю. — Костя не любить мене, і це він виражено показує. Не впевнена, що мого терпіння вистачить надовго, — перехоплюю подих і схвильовано додаю: — Гадаю, вам як мамі, краще поговорити з сином самій. Можливо, Костя до вас прислухається.

Білявка зітхає і тихо та занепокоєно кидає:

— Костя образився на мене. Він же мені сьогодні зателефонував, в надії, що я з вами розберуся, — вона підіймає погляд на мого боса і, знітившись, зізнається: — Напевно, ми з Дмитром винні, що діти так поводяться, і тепер не дають нам бути щасливими.

На слова жінки мовчу. Мабуть, розлучення батьків вплинуло на дітей. І я ловлю себе на тому, що я не повинна звикати до дітей, не повинна знаходити до них підхід і взагалі нічого не повинна. Бо якщо, не доведи Господи, станеться так, що ми поладимо, то, що буде з малими через рік, коли я піду. Ні, я не повинна. Я просто не маю права ламати долі дітей. І мені потрібно про це терміново поговорити з Мірошником. Але при колишній цю розмову не зважуся починати.

Шалена двійня мого боса

Приємного читання!