Зайшовши до роздягальні поряд з авдиторією, я стягую із себе звичний одяг — чоботи, шкіряний камзол, сорочку та штани — та з огидою переодягаюся в ці ненависні мені шовкові штанці — єдиний предмет чоловічого гардероба при дворі Південного Королівства, який дозволено носити в присутності жінок. Тканина неприємно холодить шкіру та здається занадто тонкою, майже прозорою. Скрипнувши зубами так, що щелепу зводить судомою, рішуче штовхаю двері й виходжу в коридор. Решта студентів, що прийшли на залік, уже переодяглися та зараз розважаються, тицяючи один в одного пальцями. Для них це лише забава, а для мене — роки принижень при дворі моєї матері.

Однокурсники один за одним виходять із кабінету, і я бачу, що веселощі на їхніх обличчях змінилися злістю та роздратуванням. Нарешті настає моя черга…

Викладачка етикету — Міарана, зустрічає мене крижаним поглядом. Вона не зробить поступок ні моєму титулу, ні громадянству Королівства. Швидше навпаки — стара мегера готується максимально суворо розправитися зі мною. Для неї я — не просто звичайний студент, я маю бути взірцем правильної поведінки. Бо від народження зобов’язаний знати, під яким кутом тримати спину під час зустрічі з придворними дамами.