Вітаю вас, мої любі!

Сьогодні діє ЗНИЖКА на пригоди Кіри Халепи в селі, де вона трішки потріпає нерви своєму викладачу.

ВИКЛАДАЧ для НАВІЖЕНОЇ

Уривочок:

Роман підходить ближче і я вже можу розгледіти його напружені від злості вилиці, та очі, що вже не здаються мені вирами, в яких я здуру хотіла потонути при нашій першій зустрічі. Зараз це скоріше дві чорні діри, які погрожують засмоктати мене в безодню, без права вирватись коли-небудь назовні. І це аж ніяк не спонукає мене зрушити з місця.

– Цю шукав? – доноситься голос з відчиненого вікна іншої автівки. – Я б таку теж не відпустив.

– Замовкни! – озирається, перериваючи нашу зорову дуель. – Можеш їхати.

– І це замість “дякую”, за те що я дві години мотався селом в пошуках цієї лялечки? Хоч би познайомив.

Він шукав мене дві години? Мені кінець!

– Я Кіра, – швидко рушаю у бік незнайомця, оминаючи Романа. – Дякую, що шукали.

– Ооо, ну це вже зовсім інша справа, – хлопець виходить з автівки, а я від несподіванки зупиняюсь, бо він виявляється занадто кремезним для мене. – Валентин, – каже офіційно й простягає мені руку. – Приємно познайомитись з тобою Кіра.

– Клоун, – випльовує за спиною Роман.

– Хтось дуже злий, – грайливо притягує ближче до себе, а мені стає ніяково від такої близькості хлопця. – Хочеш я тебе врятую? – занадто голосно шепоче мені на вушко, щоб дехто інший почув його слова і це спрацьовує, бо я відчуваю, як палає моя спина від його погляду.

Здається, цей жартівник, єдиний хто може мене зараз врятувати від гніву Романа, і я використаю свій шанс, щоб дістатись до будинку баби Люсі якнайшвидше та зачинитись. А до завтра він перебіситься.

І в моїй голові це звучить, як черговий план.

– Хочу! – випалюю швидко.

Очі хлопця округлюються, хватка, яка тримала мою руку слабшає, а я пірнаю по під його рукою і сідаю у крісло, зачиняючи дверцята автівки.

– Я не це мав на увазі, – обурюється й кидається до дверей з іншого боку. – Але я з тобою, – сідає поруч.

Роман гіпнозує мене крізь лобове скло. Наші погляди зустрічаються й крива посмішка торкається його губ. Він думає, що я жартую, коли мотор автівки починає працювати. Фіга з два я жартую. Мені треба тікати. Злий погляд Романа – останнє що я бачу, коли натискаю на педаль газу й зриваюсь з місця.  

– Сподіваюсь, що ти нас не вб'єш, – каже Валік, пристібаючи пасок безпеки. – Хоча… якщо ти мене не вб'єш, то мене вб'є Ромич. Так що давай, лялечко, покатай мене з вітерцем, – розслаблено відкидається на спинку сидіння, а я ще більше тисну на газ.

– Він мене все одно знайде, – бурмочу собі під ніс. – Я труп.

Книжечка ТУТ

Обіймаю. Ваша, Ксенія Стрілець.

Instagram     Facebook      TikTok
Мій телеграм канал  Ксенія Стрілець. Кохання на виживання