Як політики піарять себе перед виборами, так і я почину, напевно, піарити свою книгу, обкладинка якої вже з'явилася на сайті. І хоч там ще і немає жодної частини, але ось вам невеличкий уривок з майбутнього твору. І, звісно, я додам візуал, щоб вам було зручніше уявляти усе це)

Кресало — найважливіша річ. Великий глечик з водою — друга найважливіша річ. У такому глечику можна було довго зберігати рідини, а також ще й кип’ятити їх, щоб очистити. Кілька паличок в’яленої риби, мішечок з ягодами, кілька побутових речей: мотузки, гладкі дерев’яні палички, а також — ковдра. Невелика ковдра, яку селяни робили з мха й сухих лоз. У болоті завжди було тепло, тож така ковдра більше слугувала як захист та щось м’яке, щоб зручніше спати. Річ була надзвичайно сухою, тож Айвор не наважився діставати її біля вогню. Йому і без цього було тепло, але відсутність хоч якогось комфорту відображалась на настрої. Сидячи перед багаттям у темряві, чоловікові раптом стало неймовірно сумно. Легкий відчай, почуття невизначеності та страх майбутнього — усе це поєдналось у серці Айвора. Зараз йому, як ніколи, хотілося відчути чиїсь обійми. Чоловік навіть погодився б на те, щоб ці обійми були від рук Хельги. Тут, посеред боліт, йому було дуже лячно залишатись самотнім. 

 

— Можливо… Хельга і не була таким вже жахливим варіантом? — тихо запитав чоловік, дивлячись у полум’я. 

 

Втім, ніхто йому не відповів. Навколо чулося лише нічне життя природи: цвіркуни, тихі плески води, десь щось тихо гуркотіло. Ці звуки — звична справа для болота і Айвор до подібного звик. Поклавши сумку на землю, чоловік сів поруч, спершись спиною на стовбур дерева. З думок все ще не випадала Хельга. Низька, не дуже приємна погляду, але… Вона була до нього добра, постійно намагалась якось задовольнити його, а він їй постійно відмовляв. Тепер Айвор відчував себе дурнем, але що вже було зробити — тепер-то Хорульд точно не пустить його назад, ще й напасти може: побити камінням чи навіть заколоти вилами. Помирати Айвор не бажав більше. 

 

Повіки ставали все важчими, сидячи у темряві, чоловік і сам потрохи провалювався у тінь, до сну. Розуміючи, що довго він не протримається, Айвор підкинув у вогонь кілька додаткових гілок, що були доволі товстими й міцними, щоб палати довго. Обійнявши палицю, з якою він йшов, чоловік заплющив очі. 

 

Пісні цвіркунів, що так лагідно заспокоювали й надавали відчуття безпеки. Тихий шелест води десь, що виступає наче заднім фоном для жаб, що, наче за командою, усі разом прокинулись і почали квакати. Якийсь легкий сміх, що ставав все ближче — усе це було наче снодійне для Айвора. 

 

“Стоп!”, — пронеслася страшна думка у голові чоловіка.

 

— Хто тут?! — різко піднявся Айвор, тримаючи палицю у руках.