Як народжувалась книга: від ідеї до 50 розділів ❤️

Ідея прийшла вночі (як і все найкраще у моєму житті - і найгірше). ☕ Я думала: а що, якщо жінка, яка досліджує чужі смерті, раптом опиниться в центрі чужої гри? Не як жертва - як змінна. Як інструмент, який став чимось більшим. ✨

Я писала «Криваве полотно» 5 місяців. Переписувала фінал двічі. Видаляла розділи і додавала нові. Це моя перша книга, і я хотіла, щоб кожне слово мало вагу. ✍️

❤️ Якщо ви ще не почали - рекомендую починати з пролога. Він короткий. Але після нього вам захочеться продовжити.

✍️ Читати розділи можна тут:

❤️Криваве полотно❤️

Я завжди думала, що після стількох років судмедекспертом і роботи з мертвими мене вже нічим не здивуєш. Ну-ну. Дуже смішно.

 

Ця ніч у Флоренціі пахне так, як пахне завжди перед великими бідами: теплий вітер, рівно настільки солоний, щоб подразнювати губи; дешеве вино з відкритих барів; і... кров. Кров завжди має свій "букет". Її не сплутаєш ні з чим, навіть після тисячі розтинів.

Я стою в провулку занедбаного будинку, тримаючи ліхтарик у правій руці, і намагаюся не дихати ротом. Нерви грають, але обличчя - камінь. Хай там що, але я тут працюю як професіонал, а не як жінка, яка щойно пішла від поліцейського, що називав мене "amore mio", поки відчайдушно намагався зробити з мене свою маріонетку.

 

"Супер, Ді. Просто супер. Побила географію - італійський мафіозний квартал, перша ночі, сумка в руках, і труп. Абсолютно нормальний тиждень".

 

Я опускаюсь навпочіпки поруч із тілом. Чоловік років сорока. Очі відкриті, рот перекошений. А от те, що зробили з горлом... Таке робить не кожен. І точно не "звичайні злочинці".

Я вже на дотик знаю техніку. Розріз під певним кутом, частково перерізана трахея, поріз нижче ключиці - класична "підписка" однієї дуже старої родини, яка любить показуху.

 

І саме вони... убили мою маму.

 

Я не маю права зараз на емоції. Я сюди прийшла, бо побачила тіло і вирішила перевірити - інстинкт. Професія, дурацька звичка рятувати те, що вже давно мертве.

Пальці тремтять мало не вперше за роки роботи.

 

І саме в цей момент я чую кроки.  Тяжкі. Відмірені.

 

Я встигаю тільки підняти голову, і темна постать виростає з кінця вулиці - високий, широкий у плечах силует, рухається так, як рухаються ті, хто знає кожен свій міліметр.

 

І за секунду за ним - ще троє. Чорні рукавички. Глушники.

Таккк.. це точно не мої слідчі, не встигли би так швидко приїхати. 

 

- Toglila. (Взяти її) - голос металевий, низький, спокійний.

 

Блядь..