На околиці міста дим здіймався в небо, забруднюючи його блакитність своєю чорнотою. Незабаром ми натрапили на спалені будівлі, де язики полум'я все ще повзали по стінах. Ворони, що влаштували банкет на трупах, побачивши живих людей, важко піднімалися в повітря, каркаючи і ляскаючи крилами.

      - В мене серце розривається від побаченого, - промовив Фобс, коли ми поверталися на центральну площу. – Тут жили мирні люди: вони працювали на полях, вирощували дітей, кохали одне одного та раділи життю. Не розумію, як люди можуть творити таке зло.

      - Вони не люди, Фобс, вони мутанти, - поправив я його. - Ці мутанти переступили межу, за якою починається Зло. Вони не залишили нам місця для роздумів, про відносність добра і зла… Навіщо Земля зберігає залишки цієї пропащої цивілізації? Може, саме для такого дня?

      - Лемурійці стали крученим гвинтом у дупі Атлантиди, - зауважив лейтенант Макус. – Паралізують наше життя, тероризують нас, вбивають атлантів. З цим пора закінчувати! Це не вперше, таке вже було!

      - Якщо лемурійці хочуть війни, то вони її матимуть, - підтримав його лейтенант Арус. – Я завжди був прихильником дружби та мирного співіснування на Землі, але якщо вони віддають перевагу війні, подивимося, хто сильніший. Я вважаю це трагедією, але вибору нам не залишили.

      Своєю невеликою групою ми підійшли до піраміди середніх розмірів, яка була, скоріш за все, місцевим релігійним храмом. Відчинивши скрипучі двері, ми обережно увійшли всередину.

      У храмі розправилися з великою кількістю бранців. Скільки тут було трупів, ми не стали рахувати, навіть приблизно. Тому що лемурійці застосували мечі, сокири та пили. Скрізь валялися шматки м'яса, від чого деякі Титани поспішили вийти на свіже повітря. Були й інші страшні картини, але ми їх вже не запам'ятали, вони стерлися з нашої пам'яті. Багато хто з нас такого жаху ще не бачив у своєму житті.

      З далеких кутових дверей вийшов старий жрець, і попрямував до Юргена.

      - Де ви були, Командоре, коли вбивали цих дітей Атлантиди? – дратівливо спитав він, дивлячись у безмежну порожнечу. – Де були твої прославлені Титани, коли ці звірі прийшли до нашого дому?

      - Я знайду тих, хто це зробив, – відповів Командор. – І того, хто направив їх сюди. Ми виправимо свою помилку.

      Коли ми вийшли з храму, Фобс запитав Юргена:

      - І яке твоє рішення, Командор?

      - Лемуро-атланти вже не люди, і в нас розв'язані руки, - відповів Юрген. – Вони підлягають знищенню, але не зараз, зараз ми летимо додому. Завтра Срібний Легіон розпочинає вторгнення та зачистку острова Крогот. Завтра ми зітремо їхній острів в пил, який розвіємо над океаном.

      Праворуч, від містечка, зібралися чорні хмари, небо прорізала блискавка, і гримнув грім.

      - Природа гнівається, - зауважив Фобс.

      - Вона під нас підлаштовується, - ствердно сказав Макус.

      Наступного ранку Срібний Легіон, у повному складі, вишикувався на космодромі. Титани очікували на повне завантаження стратегічного боєкомплекту, включаючи балістичні ракети. Термоядерна зброя в боєкомплекті говорила про те, що ми дуже розлютилися. Караул сьогодні в нас прийняла армійська гвардія, що траплялося дуже рідко в історії Атлантиди.

      Імператор Атлантиди, в своїй короткій промові, навів вагомий аргумент на користь вторгнення на острів лемурійців. Він полягав у наступному: хоча вони й були нашими предками, але вони стали втраченою расою для еволюції Землі, їхній час вийшов. Вони пройшли період незворотної мутації, і стали радикально відрізнятися від людей. До останніх подій у містечку, атланти терпимо ставилися до лемурійців, до їх замкнутої спільноти, яка зневажала весь світ. Якийсь космічний вірус викликав у них радикальні анатомічні зміни, якусь розумову деградацію.

      - У нас немає вибору, - сказав Туарей. - Фактів досхочу, щоб переконатися, що лемурійці забрели в глухий кут. Довгі роки їхню землю розоряли міжусобні війни, на які ми не звертали уваги. Але в гонитві за втраченими знаннями вони перейшли межу розсудливості, вони почали проводити небезпечні експерименти із древньою магією, чим кинули виклик Садівникам Землі. Безглуздо чекати, коли ця буря вщухне сама по собі, потрібно покласти цьому кінець. Те, що знаходиться в тілах лемурійців, не повинно більше існувати на Землі!

      - Удачі вам, Командоре! - закінчив свою промову Імператор.

      Юрген посміхнувся у відповідь, і обвів пристальним поглядом свій Легіон. Ось уже багато тисячоліть захищали вони Атлантиду, даючи відсіч різним ворогам, - як цього світу, так і інопланетним завойовникам. І ось тепер знову війна…

      Я подивився на Титанів, що стояли поруч, і які спокійно чекали початку експедиції. Жоден м'яз не здригався на їхніх обличчях, жодного хвилювання чи переживання. «Ото стерв'ятники, - лагідно подумав я. – Нічого людського в них нема». Так, все людське, в таких випадках, Титани залишали в своїх казармах.

      Незабаром штурмові космокатери підняли в повітря Легіон Титанів Атлантиди. Да, тільки в таких битвах вони знаходили відчуття руху вперед, до безпечного майбутнього. Це був той рідкісний випадок, коли вони мали змогу у битві показати ті навички, які вони вдосконалювали все своє життя. Головне, щоб ці навички не вилилися в безпричинну жорстокість.

      Через деякий час пілоти відключили маршові двигуни, і ми повільно полетіли над лемурійським островом Крогот. Ми пролітали над безмежними дикими полями та долинами, порослими дрібними чагарниками. Іноді траплялися зруйновані садиби, покинуті господарями і скособочені часом. Це були залишки лемурійської раси, що вироджувалася. Похмурий, мертвий острів, з якого повільно витікало життя.