— Поцілуй мене, Омеляне, — шепоче вона, голос тремтить від відчаю і бажання. — Хоча б раз. Я знаю, що ти хочеш. Я бачила, як ти дивишся на мене, коли думаєш, що ніхто не бачить. Поцілуй мене… і я зроблю все, що ти захочеш.

Вона піднімається навшпиньки, її губи вже торкаються моїх — гарячі, мокрі, відчайдушні. Вона намагається просунути язик, хапає мене за сорочку, притискається всім тілом.

Я відштовхую її різко, сильно. Вона відлітає назад і падає на диван. Очі широко розплющені від шоку.

— Не смій, — кажу я холодно, голос як лезо. — Не смій навіть дихати в мій бік.

Ліана сидить, важко дихаючи. На її губах — суміш болю і люті. Сльози блищать в очах, але вона не плаче. Вона дивиться на мене так, ніби я щойно вбив її.

— Ти відштовхуєш мене… через неї? — шепоче вона. Голос тремтить. — Через ту брудну хвойду? Я краща за неї! Я розумніша, красивіша, я можу дати тобі все! А вона… вона просто розвага на одну ніч!